— Я Ірина, — представилася вона, намагаючись утримати рівний голос. — Поки Володимир Романович у рейсі, тимчасово керуватиму компанією. Нічого змінювати не збираюся, спершу розберуся в роботі.
Відповіддю було мовчання. Потім літній водій із сивими вусами хмикнув:
— Вантажівку хоч уявляєте собі?
— Авжеж. Велика машина, кабіна, кузов, — усміхнулася Іра. — Тільки водити я не збираюся. Моя справа — щоб зарплата надходила вчасно, а умови праці були нормальними.
Водій знову хмикнув, тепер уже з повагою.
— Ну що ж, побачимо.
Вчитися доводилося в процесі роботи: накладні, договори, маршрути, бухгалтерські звіти до пізнього вечора. Іра телефонувала клієнтам, юристам, податківцям, виправляла помилки й припускалася нових. Дітей зі школи та садочка забирала Світлана Романівна; вона ж годувала їх обідом, перевіряла уроки. Без цієї допомоги Іра не впоралася б.
— Заженеш себе, — бурчала старенька. — Коли ти нормально спала, пам’ятаєш?
— Налагоджу справи, тоді й висплюся.
— Тоді від виснаження до лікарні втрапиш.
Зупинитися Іра не могла. Уперше вона робила щось важливе не лише для дітей: від неї залежали працівники. Виявилося, вона здатна на більше, ніж варити супи й прати.
Наприкінці червня на порозі без дзвінка й попередження з’явився Андрій.
— Впустиш?
— Навіщо прийшов?
— Поговорити.
Поголений, у чистій сорочці, він виглядав краще, ніж минулого разу. Але порожнеча з очей нікуди не поділася.
— Діти тут?
— У бабусі.
— Тим краще, поговоримо.
Вони вмостилися на кухні. Чаю Іра не запропонувала: не хотілося.
— Я слухаю.
— Хочу повернутися.
Вона вирішила, що недочула.
— Що ти сказав?
— Повернутися до тебе, до дітей. Почати все заново.
Пів року тому він пішов не озираючись. Тепер сидів навпроти й просив впустити його назад. Іра дивилася на нього, не впізнаючи.
— З якого дива?
— Зрозумів свою помилку. Лариса була помилкою. Мені здавалося, що потрібна свобода, інше життя. Насправді я злякався відповідальності, старості, рутини.
— А тепер що змінилося?
— Я сам змінився. Самотність за ці місяці багато чого мене навчила.
Іра мовчала. Рік тому, та навіть пів року тому, вона повірила б усьому, пробачила б, кинулася б йому на шию.
— Ні.
— У якому сенсі?
— Назад я тебе не прийму.
Він зблід.
— Через моряка?
— Через себе. — Іра підвелася й підійшла до вікна. — Коли ти пішов, я почала жити власним життям. Заробляти, працювати, вирішувати сама. Перестала бути тінню, додатком до чоловіка. Тепер я — це я.
— Я ж визнаю, Іро: я був неправий.
— Добре, що визнаєш. Мого рішення це не змінює.
— Дітям потрібен батько.
— Люблячий. Такий, який обіцяє приїхати й приїжджає. Телефонує щодня, а не раз на місяць. Ти готовий?
Він не відповів. Цього мовчання їй вистачило.
— Бачиш, тобі потрібне колишнє зручне життя, — тихо сказала вона. — Щоб тобі готували, прали, дбали про тебе. А ми з дітьми до цього додаємося.
— Неправда.
— Правда. Ти ще не розумієш, а я вже зрозуміла.
Андрій підвівся зі скам’янілим обличчям.
— Ще пошкодуєш, Іро. Твій моряк піде в море й не повернеться, гроші скінчаться, стара помре — тоді сама до мене приповзеш. От тоді й побачимо.
— Іди.
— Піду. Тільки мої слова запам’ятай.
Він грюкнув дверима. З вікна Іра бачила, як він сів у машину й поїхав. Руки тремтіли, зате всередині було спокійно: вона зробила правильний вибір.
Володимир знаходив можливість телефонувати щотижня, попри поганий корабельний зв’язок. Розповідав про порти, чайок, море; розпитував про матір, дітей, компанію.
— Сумую, — незмінно казав перед прощанням.
— Я теж.
Їй і справді бракувало його усмішки, голосу, спокою поруч із ним. Три місяці тяглися цілою вічністю, але Іра давала собі раду. Компанія працювала, діти росли; за днями минали тижні.
— Молодець ти, — сказала ввечері Світлана Романівна. — Не помилилася я в тобі.
— Дякую, що повірили.
— Я бачила, яка ти. Вірити не треба було. Це ти себе не знала.
Серпень добігав кінця. До повернення Володимира залишалося два тижні, і Іра, мов школярка перед канікулами, рахувала дні.
О 6 ранку задзвонив телефон. Ще не прокинувшись, вона схопила його з думкою про Володимира, але номер виявився незнайомим.
— Ірина? Телефонуємо з лікарні. Світлана Романівна вам родичка?…
