Серце впало кудись униз. Ночувати старенька поїхала до подруги.
— Так. Що з нею?
— Уночі доправили з інсультом. Стан тяжкий, але стабільний.
Як одягалася, будила дітей, везла їх до Наталі, Іра не пам’ятала. У пам’яті лишилися білі лікарняні стіни, запах ліків і маленька бліда Світлана Романівна, що лежала із заплющеними очима.
— Вона зараз при свідомості? — запитала Іра лікаря.
— То приходить до тями, то непритомніє. Права сторона паралізована, порушене мовлення.
— А прогноз?
— Поки що рано казати.
Сівши біля ліжка, Іра обхопила її холодну руку.
— Світлано Романівно, це я. Ви мене чуєте?
Повіки ворухнулися, губи спробували вимовити:
— Во… Вова…
— Зателефоную йому. Обов’язково.
Корабель був у відкритому морі, зв’язок уривався. Іра лишала повідомлення, надсилала листи електронною поштою, телефонувала до судноплавної компанії. Лише на третій день почула далекий стривожений голос:
— Іро, що сталося?
— Вово, мама в лікарні, у неї інсульт.
Після мовчання долинуло важке зітхання.
— Як вона зараз?
— Стан стабільно тяжкий. Лікарі кажуть чекати.
— Спробую приїхати раніше. Тільки швидко не вийде, до берега далеко.
— Розумію. Я її не покину, не хвилюйся.
— Іро… — Він помовчав. — Дякую за все.
Наступні дні злилися в одне безперервне випробування. О п’ятій ранку Іра вставала, готувала дітям сніданок, відвозила їх до Наталі й їхала до лікарні. Звідти — до офісу. Увечері вона знову поверталася до Світлани Романівни, а вночі їхала додому, до дітей. Вона розривалася між лікарнею, роботою й дітьми.
Світлана Романівна поступово почала впізнавати її, насилу, нерозбірливо вимовляла слова:
— Ді… ти…
— У них усе добре, передають вам вітання. Ось Сонеччин малюнок, подивіться.
Старенька розглядала яскраві барви: сад, будинок, чотири фігурки. У кутиках її очей заблищали сльози.
— Хо… ро… ша.
— Хто?
— Ти.
На роботі неприємності посипалися одна за одною. Зламалася стара вантажівка, яку давно треба було замінити. Великий клієнт розірвав контракт, знайшовши перевізника дешевше. Конкуренти переманили одного водія. Сидячи над звітами, Іра відчувала, як паніка підступає до горла. Вона не давала собі ради, усе руйнувалося.
До кабінету зазирнув Микола — літній водій із сивими вусами.
— Негаразди?
— Багато.
— Які саме?
— Вантажівка зламалася. Клієнт пішов до дешевого перевізника. Та ще й водія переманили.
Микола слухав, мовчки киваючи.
— Машину полагодимо. У мене племінник механік, золоті руки, дорого не візьме. Клієнта знаю, він жадібний. Повернеться: дешеві перевізники ненадійні. І водія знайдемо, є досвідчений знайомий без роботи.
— За що ви мені допомагаєте?
Він знизав плечима.
— Ви хороша начальниця. Ні крику, ні хамства, зарплата без затримок. Ми це цінуємо.
Утома, вдячність, полегшення від того, що вона не сама, підступили слізьми.
— Дякую вам, Миколо.
— Нема за що. Працюватимемо.
Через тиждень після інсульту Світлану Романівну перевели до звичайної палати. Вона сиділа, майже вільно говорила, тільки права рука не слухалася.
— Вова телефонував? — питала щодня.
— Так, передавав вітання. Скоро буде.
— Скажи… хай не поспішає. Зі мною… усе добре.
Іра бачила, як вона чекає на сина й сумує, як мало сил у неї лишилося.
Чекаючи на лікаря в лікарняному коридорі, Іра почула:
— Привіт.
Вона підвела голову. Перед нею стояв Андрій із квітами, у дорогому костюмі.
— Навіщо ти тут?
— Дізнався про стару. Прийшов провідати.
— Навіщо?
— Довести, що я не чудовисько. — Він сів поруч. — І з тобою поговорити.
— Нам більше нема чого обговорювати.
— Є що, — він понизив голос. — Я подав документи, щоб переглянули умови опіки.
Іру обдало холодом.
— Що?
— Хочу, щоб діти жили зі мною. Хоча б частину часу. Олеся вже велика, може сама вирішувати.
— А молодша? Ти при розумі?
— Маю на це право. Ти виснажуєш себе роботою, живеш бозна-де з чужими людьми. Діти покинуті.
— За ними наглядають. Мені допомагають.
— Хто? Вмираюча стара?
Іра підвелася; від люті в неї тремтіли руки.
— Забирайся.
— Добре подумай. Суд може стати на мій бік: батько, постійна робота, хороша квартира. А що є в тебе?
— Любов. У тебе її ніколи не було.
Вона розвернулася й пішла. Здавалося, серце ось-ось вискочить із грудей.
Увечері Іра додзвонилася до Володимира.
— Вово, він збирається забрати дітей.
— Андрій?
— Так. Подав на перегляд опіки…
