— Розумієте, наскільки це все змінює? — запитав він Катю. — І справу про дитину, і вашу заяву про побиття, і перевірку лісника.
— Розумію.
— Катерино, тільки відразу поясню, щоб несподіванок потім не було. Камера у вас удома, у вашій дитячій, самі встановили, самі налаштували. Такий запис можна подати як законний доказ, вас за нього не покарають. Але суд має право відправити його на експертизу — перевірити, чи немає монтажу.
— Нехай дивляться. Там нічого монтувати.
Дорош помовчав.
— А якщо ноги в морозильнику знайдуться, це вже речовий доказ. Не відео. Речі не брешуть.
У гаражі бази знайшли все, що назвала Наталія: морозильну скриню, зверху мішки корму, а під ними — загорнуті в мішковину ноги лосиці. У кутку стояв новий імпортний снігохід. По краях широкої гусениці тяглися маленькі трикутні шипи. На гачках висіли дві пари пластикових мисливських лиж; на одній правій біля носка була тріщина, заклеєна й стягнута хомутом.
Управитель Слава виявився невисоким чоловіком із залисинами та золотим ланцюжком. Нервуючи, він клацав пальцями й робив це весь допит — доки Дорош не ввімкнув запису з голосом господаря.
— Слава з Вітькою вчора у дванадцятий квартал їздили, — сказав Геннадій на записі.
Пальці Слави завмерли.
— Я людина підневільна. Що звеліли, те й зробив. Господар наказав петлю на стежці поставити, ноги відрубати, нібито заради камусу, м’ясо закопати. Петлею займався Вітька, а рубати ноги довелося мені. Я взагалі не по лосях, більше по рибі.
Пізніше, на ґанку лісового поста, Дорош пояснив Андрієві, що тепер буде.
— Браконьєрство, збитки великі. Лосиця ще й тільна була. Тут штрафом не відбудешся, кримінальна справа. Славі з Вітькою, може, умовно дадуть: зізналися відразу. А сусідові твоєму за річкою гірше доведеться. Організував — раз. Завідомо неправдивий донос — два. Він же не на погану роботу поскаржився, а написав, ніби ти злочин скоїв. Сам знав, що не скоював. Листа надсилав із міської пошти, камера його зняла. Ну й решта додасться. Адвокатів приведе, звісно, але сухим із води не вийде.
— А я?
— Ольга Олександрівна тебе вранці поновила. Просила їй не дзвонити, бо розплачеться.
Андрій кивнув. Капітан натягнув рукавиці й рушив до поліцейського позашляховика, але біля машини обернувся.
— Шульго, мати в тебе молодець, — сказав Дорош. — Сама все виклала, навіть те, про що не питав. І давнє розповіла. Через двадцять чотири роки… Я б так не зміг.
Андрій нічого не сказав.
Обіцянки Наталія дотримала. Дізнався про це Андрій від Каті, а та — від Максима. У четвер Наталія приїхала від сестри на таксі. Геннадій був на базі, чекав на адвоката. Вона зайшла до нього в кабінет і попросила покликати Максима.
Перед обома вона говорила біля дверей, не знімаючи ні пальта, ні шапки. Усе. Розповіла про лісовий пост, про лісника Мишка, про лапу Шульги й про двадцять чотири роки. Геннадій усе слухав з усмішкою.
— Ось тепер знаєш, хто ти, — сказав він Максимові, коли вона закінчила. — А то допитувався, чому я тебе не люблю.
Як переказала Катя, Максим йому не відповів. Підійшов до матері, взяв сумку з її рук і вивів за двері. На базу він більше не повернувся.
Через два тижні після весілля, у суботу ввечері, у двері лісового поста тихо постукали. Жужа не загавкав — підійшов до порога й невпевнено замахав хвостом, наче не знав, чи можна.
Андрій відчинив. Максим стояв на ґанку без шапки, у тій самій темній куртці, з рюкзаком. Сніг обліпив черевики й ноги до колін. Снігохода не було: він прийшов пішки через річку, зимовою дорогою з віхами, а за ними, видно, йшов на світло лампи.
— Пустиш?
Андрій відступив. Увійшовши, Максим зупинився посеред хати й оглянув піч, стіл, лижі на стіні, фіранку біля перегородки. Подивився на лампу.
— Мати розповідала, що тут усе як раніше, — сказав Максим. — Я думав, перебільшила.
— Сідай.
Поки грівся чайник, вони мовчали. Андрій розлив чай у два кухлі, додав меду й сів навпроти.
— Я тебе тієї ночі бачив, коли в шоломі приїжджав, — почав Максим. — Думав, морду наб’ю. П’яний був. Нічого майже не пам’ятаю, а тебе пам’ятаю.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.