Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Андрій прихистив на лісовому посту матір із маленькою донькою, не знаючи, що ця ніч пов’язана з його минулим

Частина 16 з 18

— Ще й здивувався, — продовжив Максим, — навіщо гасову лампу ставити, якщо генератор є.

Андрій слухав мовчки.

— Позов я забрав, — продовжив Максим. — Щоб донька зі мною жила — той. Учора батьків адвокат на мене в судовому коридорі горлав. Я йому сказав: клієнт у нього Геннадій Чернов, не я. От до Геннадія Чернова нехай і йде. — Максим невесело всміхнувся. — Катині двадцять дві тисячі повернув на рахунок, ще додав. Назад не надіслала, значить, прийняла. Розлучатися згоден. Суддя пояснив: із дитиною все одно суд потрібен, але якщо не заперечую, швидко розлучать. Аліменти порахували, чверть.

— А за побої?

— Дорош сказав, протокол складуть, потім суд. Штраф або арешт. Я відповів — нехай. Якщо призначать арешт, прийму; може, мені саме й треба посидіти. — Він помовчав. — Їду в інше місто, на тартак до одного чоловіка. Мати домовилася. Тверезого беруть, із пляшкою — ні. І на лікування я там записався.

Максим поставив кухоль.

— Навіть не знаю, навіщо сюди прийшов, — сказав Максим. — Чесно. Ішов і все думав, навіщо. Мати сказала сходити, побачити тебе. А я — побачу, і що далі? Ти ж тоді мене не пустив. Правильно зробив. Я б забрав і Катю, і доньку. І невідомо, чим би все скінчилося.

— А покажи-но ноги, — сказав Андрій.

Максим підвів очі.

— Що?

— Роззуйся, ноги покажи.

Якийсь час Максим дивився на нього, потім незграбно схилився над черевиком. Повільно розпустив шнурки, стягнув шкарпетку. Андрій теж роззувся.

За дідовим столом сиділи два здоровенні чоловіки, босими ступнями на холодній підлозі. Обидва роздивлялися те саме: другий і третій пальці, до половини з’єднані між собою.

Першим засміявся Максим. Сміх усе тривав, ніяк не відпускав його, а потім Максим затулив долонями обличчя. Тепер він уже плакав.

Андрій залишався на своєму місці, чекав. Що належало робити, коли дорослий чоловік ось так плаче, він не знав. Нарешті підвівся й підійшов до брата. Поклав важку долоню йому на плече — так заспокоюють коня — і залишився стояти поруч.

— Гусяча лапа, — сказав Андрій. — Дід пояснював: із такою по болоту пройдеш, не потонеш.

— Мене Геннадій у басейн не пускав, — промовив Максим, не віднімаючи рук від обличчя. — Батько казав: соромно таке людям показувати. Я ж до десяти років вважав, що це каліцтво.

— Порода це. Ніяке не каліцтво.

Ніч Максим провів на лісовому посту. Уранці Андрій посадив його на снігохід і відвіз до траси. Біля тієї самої синьої зупинки вони чекали на автобус, яким Максим мав поїхати в інше місто. Він став біля стінки — там раніше були прихилені лижі — і дивився на дорогу.

— Як ти думаєш, вона коли-небудь дозволить мені доньку побачити?

— Я за неї цього вирішити не можу.

— Розумію. Я так спитав.

Коли під’їхав автобус, Максим ступив на сходинку й повернувся до Андрія. Хотів щось сказати, але так і не сказав. Лише махнув рукою. Андрій відповів йому тим самим.

Навесні на розлучення прийшла сама Катя: Максим передав з іншого міста письмову згоду. Літня суддя, в якої окуляри висіли на ланцюжку, поставила Каті три запитання. На все пішло десять хвилин, і подружжям вони бути перестали.

У тому самому суді розглянули протокол Дороша про побої. Призначені десять діб арешту Максим відбув у Горобиновці, в ізоляторі при відділку. На п’ятий день Катя принесла йому пиріжки з капустою. Це була її єдина передача; навіщо вона прийшла, Катя й сама не знала.

Максим вийшов до ґрат, прийняв пакет. Довго дивився на Катю, перш ніж заговорити.

— Дякую. Вона здорова?

— Здорова. Зуби ріжуться, нижні.

Він кивнув і відійшов.

Улітку судили Геннадія Чернова. У гарному костюмі, з двома адвокатами з обласного центру він тримався так, наче судити присутніх мав він сам. Коли слово дали Наталії, на його обличчі ще залишалася колишня посмішка.

Наталія говорила пів години. Жодного разу голос у неї не здригнувся. Геннадій слухав, і поступово посмішка зникла.

За лосицю його зобов’язали відшкодувати збитки; крім того, призначили великий штраф і заборонили полювати. До осені біля бази «Вересковий притулок» з’явилося оголошення про продаж…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Таємниці»

Усі історії рубрики