Наталія помовчала.
— Геннадій приїжджав полювати, і восени, і взимку, — продовжила Наталія. — Веселий, зі мною розмовляв. Тобі цукерки віз, мені книжки. Кликав до себе в місто: там люди, там світло. Я ж не відразу погодилася, років зо два думала. Потім сказала Михайлові, що їду, попросила сина віддати. А він: у чужий дім не віддам, ідеш — сама йди. Костянтин його підтримав. Я вирішила, спочатку влаштуюся, найму юриста, потім через суд тебе заберу. Багато хто так робив, матері дітей забирали.
— А ви не забрали.
— Через місяць виявилося, що я вагітна. Від Михайла. За термінами порахувала — тут помилки бути не могло. Геннадієві сказала, думала, прожене. А він вирішив: дитина буде його, на себе запише, ніхто не дізнається. Тільки попередив: якщо хоч раз на лісовий пост прийду, хоч листа надішлю — жодного сина більше не побачу. По судах затягає. У нього гроші, у мене нічого, і я йому ніхто. Злякалася я, Андрійку. Дитину ношу, довкола чуже місто.
Вона стиснула руки на колінах.
— Народився Максимко, — продовжила Наталія. — Геннадій ноги побачив. Про лапу Шульги він знав, усі в районі знали. З першого дня зіпсованим його називав. Спочатку наодинці, потім і при інших. Мене бити почав, коли Максимкові три роки було. Його не бив, гірше робив: дивився як на чуже.
— Восени, коли мені десять було… — сказав Андрій. — Ви в червоному пальті.
Наталія звела на нього очі.
— Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Я тоді сказала Геннадієві, що до сестри їду, в інше місто. А сама приїхала в Горобиновець, два дні в готелі прожила. До лісового поста пішки дійшла. Ти дрова колов, серйозний такий. Стояла і все збиралася: зараз підійду, просто зараз скажу. Михайло вийшов, до мене попрямував. Я думала, вдарить. А він сказав, що я для тебе померла. Не воскресай, каже, Наталю, не муч дитину ще раз. І я пішла. Він мав рацію, Андрійку… Мені тоді здавалося, що мав рацію.
Із сумки Наталія вийняла згорнуту хустку. Усередині лежала стара нечітка фотографія зі згином посередині: на санчатах малюк у шапці з помпоном, біля нього молода жінка, що сміється. На брові в неї пластир.
— У підкладці сумки двадцять чотири роки її возила, — сказала Наталія. — Геннадій не знайшов.
Андрій дивився на знімок, але в руки не взяв.
— Батько про Максима знав?
— Я один раз написала йому, з пологового, коли Максимко народився. Написала, що в нього другий син. Відповіді не отримала.
— Він вісімнадцять років лампу на вікно ставив. Щоночі, до смерті. А я думав — мисливцям.
Наталія заплющила очі. Вони довго мовчали. Пригальмував автобус до Горобиновця; водій подивився на зупинку й, не побачивши охочих сісти, поїхав далі.
— У понеділок піду до Дороша, — сказала Наталія, розплющуючи очі. — Катя вчора зателефонувала, сказала, що зберегла записи. Розповім усе. І про дванадцятий квартал я більше знаю, ніж камера записала. Слава ноги в гаражі тримає, у морозильній скрині. Зверху мішки собачого корму. Геннадій не звелів викидати, хотів собі з камусу унти замовити.
— Повертатися вам туди не можна.
— Не збираюся. Я вже в сестри, речі забрала, поки він в іншому місті був.
— А Максим?
Наталія зітхнула.
— Нічого він поки не знає. Я сама йому скажу. Не Геннадій. Треба було мені ще двадцять три роки тому сказати.
Вона знову загорнула знімок, сховала його й підвелася. Сумка виявилася важкою; Андрій сам не помітив, як забрав її в матері.
— До Дороша я піду не заради вас, розумієте? — Він дивився на дорогу. — Заради Каті й дитини.
— Розумію, Андрійку. Я ж нічого не прошу. Нічого мені не треба.
Коли підійшов автобус до міста, де жила сестра, Наталія взяла сумку. Уже зі сходинки обернулася.
— Лампу поки не прибирай, — сказала Наталія. — Добре? Хоча б поки.
Двері зачинилися. Андрій залишився біля синьої залізної стінки й проводжав автобус поглядом, доки той не зник за поворотом.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.