Наречена, сестра Марини, стояла біля головного столу. Коли в неї на очах повели батька, сестру й зятя, вона опустилася на підлогу й заридала. Там, де мали лунати вітання, тепер чулися схлипування, прокльони й сухі розпорядження працівників слідства.
Ольга Степанівна підняла з підлоги стару куртку й струсила пил, наче повертала не одяг, а частину себе. Один із працівників передав їй годинник чоловіка, знятий із руки Романа Мироновича. Вона прийняла його обома долонями.
— Повернувся, — прошепотіла вона, дбайливо проводячи пальцем по холодному металу. — Пробач, що їм вдалося забруднити твою пам’ять.
Ззовні вже чулися сирени. Марину, Романа Мироновича й Назара виводили одного за одним. Марина до останнього намагалася вирватися, билася в істериці, оберталася до свекрухи з перекошеним обличчям.
— Ви не людина! — кричала вона. — Як ви могли здати власного сина? Ви ще пошкодуєте!
Ольга Степанівна не відповіла. Погрози жінки, яка хотіла поховати її заживо, більше не мали ваги. Назар пройшов повз мовчки. У його очах майнула просьба, але запізніла. Вона дозволила собі один погляд — короткий, важкий, прощальний.
Потім Ольга Степанівна пішла центральним проходом. Люди розступалися перед нею, наче не наважувалися зачепити навіть краєм одягу. Ніхто більше не сміявся зі старої куртки, з простих туфель, зі зморшок біля її очей. Тепер вони бачили жінку, яку самі хвилину тому прийняли за безпорадну бідну родичку.
— Василю Романовичу, — сказала вона на ходу, — повідомте гостям: банкету не буде. Усі договори з фірмою Романа Мироновича розірвати негайно. Простежте, щоб жодна виплата більше не пішла в їхній бік.
— Буде виконано.
Її розпорядження звучали коротко й точно. Фальшиві узи, склеєні жадібністю, розпалися від одного клацання кайданків. Піщаний замок Марини, збудований із чужої праці, змило першою ж справжньою хвилею.
Біля парадного входу Ольга Степанівна зупинилася. Хмари, що висіли зранку, розійшлися, і сонце торкнулося її почервонілої щоки. Вона притисла годинник чоловіка до грудей. Біль нікуди не зник, але став іншим: не принизливим, а очищувальним.
— Усе скінчено, — тихо сказала вона. — Тепер я житиму спокійно. Заради себе. І заради Тараса.
Вона вперше за довгий час усміхнулася — не переможно, не жорстоко, а світло й утомлено. Війна сильної жінки закінчилася там, де її намагалися розтоптати. Але справжня тиша ще тільки мала повернутися…
