Я збиралася купити квартиру за власні гроші, але наречений зажадав відкласти угоду до весілля

Обурене мукання залишилося за дверима, що зачинилися з грюкотом.

У нотаріальній конторі на неї вже чекали продавці. Літнє подружжя сиділо на шкіряному дивані й перебирало буклети. Оксана привіталася, попросила пробачення за запізнення на п’ять хвилин. Тут, на першому поверсі старого цегляного будинку, товсті стіни майже не пропускали вуличного шуму; у коридорі пахло паперовим пилом і доброю кавою.

Помічниця в строгих окулярах, схожа на настовбурченого горобця, провела їх до кабінету. Підготовлений договір чекав на підписи, після чого лишалося передати ключі від банківської комірки.

Оксана ще не встигла взяти ручку. Дубові двері з гуркотом ударилися об обмежувач, а до кабінету влетів Віктор — наче за ним мчала зграя голодних собак. Куртка розхристана, волосся скуйовджене, очі дикі.

— Стійте! Нічого не підписуйте! — закричав він, тицьнувши пальцем у бік столу.

Нотаріус, поважна жінка середніх років із брошкою-совою, неквапом зсунула окуляри на кінчик носа.

— Юначе, вам в інші двері. Театральний гурток звідси на два квартали нижче.

— Я її наречений! — Віктор підскочив до Оксани, боляче стиснув її плече. — Оксано, мамі зле!

Нічого в ній не здригнулося. Світлану Ігорівну вона знала досить добре: здоров’я ломового коня, апетит екскаватора, енергії вистачило б невеликому ядерному реактору. Із серцем негаразди виникали суворо за розкладом. Наприклад, коли син обирав відпустку біля моря з Оксаною замість копання картоплі на дачі. Або коли майбутня невістка збиралася подарувати на ювілей посуд, а не санаторну путівку.

— Що з нею? — запитала Оксана тим самим рівним голосом, обережно, але наполегливо прибираючи його руку.

— Швидка в неї, серце, задихається! — він потряс перед її обличчям телефоном із темним екраном. — Треба їхати зараз. Вона тебе кличе. Попрощатися хоче!

Продавці ніяково перезирнулися. Чоловік почухав сиву брову.

— От біда ж… — пробурмотіла його дружина. — Дитино, їдьте. Ми тут почекаємо.

Оксана дістала з кишені телефон і набрала номер.

— Швидка? Вулиця Приозерна, будинок 8, квартира 40. Серцевий напад, так. До вас уже надходив виклик? Ні? Запишіть тоді. Жінці п’ятдесят вісім років. Мене поруч немає, мені щойно повідомили. Будь ласка, виїжджайте якнайшвидше.

Закінчивши розмову, вона подивилася на Віктора.

— Бригаду викликала. Тепер поїхали.

Обличчя в нього витягнулося й стало схоже на перестиглу диню. Очі забігали.

— Навіщо ти дзвонила? Там лікарі вже є! Сусідка в неї медик.