Життя без прикрасКлим Маркович не любив пансіонатів для літніх людей. Навіть приватні й дорогі пахли приблизно однаково: вареною крупою, хлоркою, вологими серветками й самотністю, яку намагалися сховати за чистими шторами. Але саме сюди вела перша ниточка.
Йому потрібна була Параска Іллівна — колишня сусідка Кравченків, жінка з довгою пам’яттю і минулим акушерки. Старий будинок давно переробили під офіси, колишніх мешканців майже не лишилося. А вона доживала тут, у кімнаті з видом на двір.
Старенька сиділа біля вікна в кріслі-гойдалці, укрита шаллю, хоч повітря в кімнаті було важке й тепле. Побачивши відвідувача, вона пожвавішала.
На тумбочці поруч лежали окуляри, пляшечка з краплями і тарілка з недоторканим печивом. Кімната була чиста, але в цій чистоті відчувалася чужа рука: все розставлено зручно, правильно, без душі. Клим Маркович одразу зрозумів, чому старі тут так охоче розмовляють із незнайомцями.
— Приватний детектив? От уже не думала, що такі ходять насправді, — сказала вона і поправила сиві кучері.
— Я щодо ваших колишніх сусідів. Родина Кравченків. Віра, її чоловік Остап і маленький син.
— Кравченки, — протягнула Параска Іллівна, ніби пробуючи прізвище на смак. — Пам’ятаю. Грошовиті, важні. Остап усе справами займався, люди до нього ходили. А Верочка… носила себе, як коштовність. Віталася так, ніби милість роздавала.
— Мене цікавить, як у них з’явилася дитина.
Старенька тихенько засміялася, прикривши рот долонею. Сміх був сухий, колючий, із домішкою давнього злорадства.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.