Клим Маркович не любив пансіонатів для літніх людей. Навіть приватні й дорогі пахли приблизно однаково: вареною крупою, хлоркою, вологими серветками й самотністю, яку намагалися сховати за чистими шторами. Але саме сюди вела перша ниточка.
Йому потрібна була Параска Іллівна — колишня сусідка Кравченків, жінка з довгою пам’яттю і минулим акушерки. Старий будинок давно переробили під офіси, колишніх мешканців майже не лишилося. А вона доживала тут, у кімнаті з видом на двір.
Старенька сиділа біля вікна в кріслі-гойдалці, укрита шаллю, хоч повітря в кімнаті було важке й тепле. Побачивши відвідувача, вона пожвавішала.
На тумбочці поруч лежали окуляри, пляшечка з краплями і тарілка з недоторканим печивом. Кімната була чиста, але в цій чистоті відчувалася чужа рука: все розставлено зручно, правильно, без душі. Клим Маркович одразу зрозумів, чому старі тут так охоче розмовляють із незнайомцями.
— Приватний детектив? От уже не думала, що такі ходять насправді, — сказала вона і поправила сиві кучері.
— Я щодо ваших колишніх сусідів. Родина Кравченків. Віра, її чоловік Остап і маленький син.
— Кравченки, — протягнула Параска Іллівна, ніби пробуючи прізвище на смак. — Пам’ятаю. Грошовиті, важні. Остап усе справами займався, люди до нього ходили. А Верочка… носила себе, як коштовність. Віталася так, ніби милість роздавала.
— Мене цікавить, як у них з’явилася дитина.
Старенька тихенько засміялася, прикривши рот долонею. Сміх був сухий, колючий, із домішкою давнього злорадства.
— З’явилася — точне слово. Я ж у пологовому відділенні сорок років відпрацювала. Вагітну жінку бачу відразу. А Віра вагітною не була…
