Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Я маю намір розлучитися з тобою, Таня. Наш будинок для справжньої родини, а не для пустоцвіту! А за хвилину...

Частина 6 з 12

---

Артем насупився й ошелешено втупився в неї.

— Ви серйозно?

— Цілком. А до того я допомагала чоловікові вести справи, і підприємство в нас процвітало. То що, дасте мені шанс?

Якийсь час Артем мовчав, не зводячи з Полі очей.

— Щоб узятися за все наново, потрібні гроші. У мене їх немає.

— Для початку я можу пошукати покупців, які погодяться внести аванс за партію ваших виробів. Якщо знайду, будуть і гроші. А там побачимо.

За місяць з її допомогою Артем отримав стільки замовлень, що довелося орендувати приміщення й найняти людей. Бухгалтерію Поля теж узяла на себе. Тепер вони багато часу проводили разом.

Одного разу засиділися за справами на веранді в Артема. Було вже пізно. Осінь устигла позолотити листя у дворі й от-от мала вступити у свої права. Поля зіщулилася: повітря стало прохолодніше. Іти не хотілося, та й приводу залишитися вона не знаходила.

— Піду, мабуть. Мої, певно, вже мене шукають.

Вона встала з-за столу.

— Зачекай, я ще не все сказав. — Артем помітно знервовано глянув на неї й одразу відвів очі. — Цього місяця в мене будуть додаткові витрати, — неохоче провадив він. — Особисті. Доведеться взяти гроші з бюджету фірми.

— Без цього ніяк? Зараз же геть не час брати звідти гроші.

— Іншого виходу в мене немає. — Артем заходив туди-сюди верандою, тоді зупинився й подивився Полі просто в очі. — Навіть якщо доведеться знову закритися, я все одно це зроблю. Пробач. Я розумію, що потрібна сума зараз є на рахунках тільки завдяки тобі. Але інакше я вчинити не можу.

— Що сталося, Артеме? У тебе якісь неприємності, а я нічого не знаю?

— Не в мене. Є один хлопчик, звати його Микита. У нього лейкоз. Я приблизно знаю, що то за хвороба: від неї померла моя донька. А в Микити ще є шанс одужати. Якщо мені вдасться оплатити лікування, такий шанс у нього буде.

Від подиву Поля не могла відвести очей від свого роботодавця. Він і раніше їй подобався: стільки пережив, а все-таки не втратив душевного тепла. Тепер вона ніби перегорнула ще одну сторінку й прочитала про нього щось, над чим треба було замислитися.

— А хто цей хлопчик? Він тобі родич?

— Ні, — похмуро відповів Артем. — Просто хлопчик.

Поля всміхнулася.

— Тоді не хвилюйся за гроші фірми. Я придумаю, чим залатати діру в бюджеті. Тільки маю одне прохання.

— Яке? — Артем дивився на неї з подивом і недовірою.

— Я теж хочу допомогти Микиті. Не лише грішми.

Так Поля дізналася про соціальний центр, якому Артем часто допомагав. Там підтримували дітей з онкологічними захворюваннями. Дізнавшись, що Микита з дитячого будинку, Артем не зміг лишитися осторонь.

Хлопчика лікували, надавали йому й іншу належну допомогу, але Полі все це здавалося якимось механічним, несправжнім, ніби для галочки. У загальній метушні до самого Микити наче нікому не було діла. Не стане його — що ж, таких випадків мільйони. Хворий хлопчик, сирота, порошинка у величезному механізмі.

Йому було шість років. Поля потім довго дивувалася, як йому вдалося попри все залишитися таким добрим і безпосереднім. Від першої ж зустрічі вона ні про що інше не могла думати: що тепер із ним буде? Колись так само й Артем, познайомившись із Микитою, вже не зміг пройти повз — такий малий був хлопчик і такою великою виявилася його біда.

З Поліною допомогою на лікування зібрали навіть більше, ніж було потрібно. А Микиті все одно ставало гірше.

У лікарні вони з Артемом по черзі чергували біля його ліжка. Намагалися підтримати хлопчика, хоч чимось його розважити. Потім Поля запропонувала:

— Може, заберемо Микиту додому? Хоча б на час ремісії.

— Додому? — здивувався Артем.

— Я поговорю з мамою та її чоловіком. Думаю, вони не відмовляться прийняти його в нас.

— Ні, якщо вже забирати, хай у мене живе. Мені так спокійніше. Тільки хто мені його віддасть? Це ж не так просто.

— Можна оформити над ним опіку.

Артем глянув на неї, і з його погляду було видно, як він схвильований.

---

— Ти й на це готова?

— Я на все готова, аби йому було добре. Він утомився від лікарні, Артеме. А свого дому й сім’ї в нього ніколи не було, — сумно договорила Поля.

— Не край мені серця, Полю, — несподівано зло відповів він…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики