Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Я маю намір розлучитися з тобою, Таня. Наш будинок для справжньої родини, а не для пустоцвіту! А за хвилину...

Частина 5 з 12

Павло Васильович подивився на неї.

— Йому, вважай, із дитинства дістається. Батько їх покинув, а мати, Раїса, часто хворіла, майже не могла працювати. Жили вдвох надголодь. А виріс-таки Артем доброю людиною, роботящою, незлобивою. Та життя його й потім не щадило. Матір він ще до служби у війську поховав. Потім у доньки, єдиної, виявили лейкоз. За два роки дівчинка згоріла в них із дружиною на очах. А за нею й дружина померла. Не пережила смерті доньки. Артем відтоді, як я прикидаю, років десять сам. Ніби змирився, а більше так і не одружився, хоч іще молодий. Хто ж його знає, як у нього досі душа болить.

Поля слухала мовчки. Вона уявляла Артема — того самого чоловіка, який зупинив машину на узбіччі. Скільки всього йому довелося пережити. На тлі цього її власні біди раптом видалися такими дрібними, що їй стало навіть трохи соромно. Мабуть, побачив її тоді верхи на валізі, усю в сльозах, і подумав: розпещена пані, либонь, ніготь зламала чи ще щось таке.

А вона ж і раніше помічала: той, кому самому довелося пережити чимало горя, охочіше відгукується на чужу біду.

— Павле Васильовичу, а ви з ним особисто знайомі? З Артемом?

— Звісно. Я тут усе життя живу. У селищі всіх знаю, навіть тих, хто недавно приїхав. У нас так заведено.

— Це правда, Полю. — Ганна Вадимівна закивала. — Я довго звикала до того, що на вулиці зі мною всі вітаються.

— Мені хотілося б чимось його потішити. Поки не знаю чим. — Поля всміхнулася. — А чим він займається, коли не вирощує таких смачних яблук?

— Він тесля й столяр, і то путящий столяр. Працював тут, на деревообробному комбінаті, а як той закрився, відкрив власну майстерню. Тільки тепер із цією справою сутужно. Пару років тому Артем пішов у водії. Від колишнього заводу лишився кондитерський цех, от він і возить його продукцію до міста. Столярує тепер вечорами. Замовлення є, але вже не стільки, як раніше.

У Полі тут-таки склався план. Задум був безглуздий, жодних підстав для нього не було; вона й сама не знала, навіщо їй це здалося. І все ж її ніби хтось ізсередини до цього підштовхував.

Наступного дня Поля знову прийшла до будинку з яблунею. Цього разу одразу натиснула на дзвінок біля хвіртки. Господар, побачивши її, трохи здивувався, та відразу спитав:

— Невже мої яблука вам так сподобалися?

— Яблука чудові. Але я дізналася, що ви робите меблі з натурального дерева. У мами скоро день народження, і я хотіла б замовити їй обідній стіл.

— Стіл?

— Так. У вас є зразки? Хоч щось, на що можна глянути?

Він кілька секунд вдивлявся в її обличчя, перш ніж відповісти:

— Заходьте. Є що показати.

Каталоги збереглися в Артема ще з тих часів, коли він мав власну майстерню. Поля гортала їх і раз у раз ахала: які ж гарні речі він умів робити з дерева. На одній зі світлин був обідній стіл такої витонченої роботи, що вона одразу тицьнула в нього пальцем.

— Оцей! Саме такий я й хочу подарувати мамі.

— А на ціну ви дивилися? — усміхнувся Артем. — Її два роки тому поставили. Матеріали відтоді дуже подорожчали.

Після такої покупки в Полі майже нічого не лишилося б на життя. Вона це розуміла, та все-таки вперто труснула головою.

— Іншого не хочу. Мені потрібен цей.

— Гаразд. — Артем розвеселився. — Зроблю вам такий самий і візьму за старою ціною. Може, ще й знижку зроблю.

— Домовилися.

Поля закрила каталог і повернула його господареві.

— Слухайте, не можна ж закопувати такий талант. На ці меблі буде попит, та ще й який!

— Не такий уже й великий. Я пробував вийти на широкий ринок, нічого не вийшло. Та й навіщо? Мені вистачає окремих замовлень, як-от ваше.

— А ви найміть мене. Я свою справу знаю, до того ж я бухгалтерка. Через пів року ваші меблі купуватимуть по всій країні.

— Чому ж така добра фахівчиня зараз без роботи?

— Так уже вийшло. Пам’ятаєте, ви тоді на дорозі застали мене в сльозах? Я там не через зламаний ніготь плакала. І вже точно не через докори сумління після якогось пограбування. Дітей я чоловікові так і не народила. За це він мене й вигнав із дому…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики