В очах у нього був розпач. Полі до тремтіння хотілося доторкнутися до Артема, розділити його біль, але вона так і не наважилася.
— Пробач. Я не мала на увазі, що ми з тобою станемо для нього сім’єю. Хтось один із нас міг би стати основним опікуном. Наскільки я знаю, Микиті доведеться жити саме з цією людиною. От і треба вирішити, хто з нас за це візьметься.
Артем зітхнув і кивнув.
— Тоді опіку оформлю я. А ти допоможи, якщо зможеш. Я ж навіть не знаю, з якого боку до цього підступитися.
Згодом Микита перебрався до Артема. Поля майже не відходила від хлопчика, і невдовзі селищем пішли чутки про неї та Артема. Навіть мама з Павлом Васильовичем поблажливо дивилися на неї, коли вона намагалася пояснити: опікун Микити — Артем, а вона лише допомагає йому піклуватися про хлопчика.
На чутки найменше варто було зважати. Від перших же днів у домі, який тепер по праву був його власним, Микиті ставало краще. Він мінявся на очах, наче за помахом чарівної палички: щоки порожевіли, усе, що готувала Поля, він їв із задоволенням. І нарешті почав гратися.
Раніше Полю особливо гнітило те, що Микита не грався іграшками, як інші діти. Цим він більше нагадував хворого дорослого, якому стає сил лише на недовге спілкування. Тепер вона часто чула, як він розмовляє, коли грається. Для будь-якої дитини річ звичайна, а для неї кожен такий вигук був мов бальзам на душу.
Вони й удвох гралися: будували вежі, розставляли солдатиків, влаштовували перегони іграшкових машинок. І багато читали. У лікарні Микита швидко втомлювався від читання, а тепер міг годинами слухати казки. Невдовзі він так зміцнів, що вже грався надворі з мечем і пробував лазити по деревах.
Якось Артем, дивлячись на нього, запитав Полю:
— Ти хто, феє? Як це ти зуміла увірватися в моє життя й усе в ньому змінити? Через те, що я тебе яблуком пригостив?
Поля весело розсміялася.
— Видно, і ти наслухався казок, які ми з Микитою читаємо.
— Та ні, ця казка наяву. — Артем кивнув на хлопчика. — Ти на нього подивися. Навіть лікарі не знають, що й сказати. І все це твоя заслуга.
— Не тільки моя, Артеме. Ти собі ніколи не приписуєш заслуг, радше навпаки. От і судиш про себе не так, як слід. А Микита вчора, коли ми гралися й він згадував про тебе, двічі назвав тебе татом.
— Як? — Артем глянув на неї широко розплющеними очима.
— Татом. Дитина ж відчуває, хто її по-справжньому любить.
За наступні пів року в Микити не було жодного ускладнення. Лікарі пояснювали це тим, що подіяло попереднє лікування. Поля ж була певна: хлопчикові допомогло те, що в нього нарешті з’явився власний дім.
Якось увечері вона вклала Микиту спати й зібралася до себе. Спочатку, поки йому було зле, Поля часто залишалася біля нього до ранку. Тепер він міцно спав у своєму ліжку, і їй наче не було чого залишатися в Артема на ніч. Вийшовши надвір, вона побачила його біля самих дверей. Схоже, він чекав на неї.
— Микита заснув. Я, мабуть, піду, — сказала Поля, кваплячись пройти повз.
Останнім часом їй раз у раз снився Артем. Сни були такі особисті, що їй стало важко бути поруч із ним. Вона вже давно знала, як їй хочеться, щоб чутки про них виявилися правдою. Та Артем жодного разу навіть не натякнув, що між ними може бути щось іще. Вони разом піклувалися про Микиту; вона вела бухгалтерію й час від часу підшукувала Артемові нових замовників. Ото й усе. А сни — то її дурна уява. Скоро перестануть докучати.
— Полю, можна з тобою поговорити? — Артем зітхнув. Із чого почати, він не знав, тож замовк.
— Про що?
— Про роботу.
— Я, взагалі-то, не втомилася, можемо обговорити, як у нас тепер справи.
— Та нема там чого обговорювати. Ти ведеш справи бездоганно, і я не розумію, чому ти досі не відкрила власної справи.
— Боюся. Не працюється мені без чужого крила. Пробач, дурне порівняння. Але ти ж про інше хотів поговорити?


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.