Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Я маю намір розлучитися з тобою, Таня. Наш будинок для справжньої родини, а не для пустоцвіту! А за хвилину...

Частина 3 з 12

---

Біля воріт будинку, який ще вранці вважала своїм, Поля спробувала викликати таксі. Як на зло, жодної вільної машини. Довелося взяти обидві сумки та валізу й іти до зупинки.

От тільки їхати було нікуди. Мама не так давно продала їхню квартиру: вважала, що донька добре влаштувалася, а сама перебралася в передмістя до чоловіка, з яким познайомилася через інтернет. Поля тоді анітрохи не заперечувала, бачила ж, яка мама щаслива. Їй і на думку не спадало, що колись вона сама опиниться на вулиці.

Грошей на особистому рахунку в Полі залишилося небагато. Вона звикла вважати, що в них зі Стасом усе спільне, і вкладала свої гроші у фірму, не надто розбираючись, на що саме: там постійно на щось потрібні були кошти. Як же їй хотілося зараз усе це йому висловити, спробувати домогтися справедливості. Та гордість виявилася сильнішою. Після того, що він їй сьогодні наговорив, Поля почувалася такою приниженою, що більше взагалі не хотіла мати з ним справи.

Дорогою до зупинки швидко стемніло, замрячив дрібний дощ, і Поля відчула себе найнещаснішою людиною у світі. Вона сіла просто на валізу й затулила обличчя руками. По щоках потекли гарячі сльози. У голові все лунало одне слово: «пустоцвіт». Поля не одразу почула, що поруч зупинився позашляховик.

— Вас підвезти? Що у вас сталося? — спитав водій, відчинивши пасажирські дверцята.

— Ні, нічого не треба, дякую. — Поля замотала головою.

Він іще кілька секунд дивився на неї, тоді хряснув дверцятами й поїхав. Поля знову дістала телефон і викликала таксі. Цього разу машину знайшла: через десять хвилин вона вже сиділа на задньому сидінні в теплому салоні й їхала до єдиного готелю, адресу якого змогла пригадати.

У готелі Поля зняла номер і довго не виходила з душу. Стояла під гарячою водою, підставляла тіло під струмінь, а зігрітися все не вдавалося. Так само важко було повірити, що сумки в передпокої, розмова зі Стасом і цей готельний номер — усе наяву.

Вона подумки поверталася до вчорашнього вечора. За вечерею вони ще обговорювали поточні справи. А сьогодні він уже сказав, що подає на розлучення. Невже все вирішилося за одну ніч? Чи Стас давно це задумав, тільки чекав слушної нагоди? Тоді як вона могла нічого не помічати? Може, сама не хотіла помічати?

Поля спробувала пригадати, як саме минула вечеря. Здається, говорила майже весь час вона. Стас лише зрідка вставляв якусь нічого не значущу фразу. Якщо він уже тоді знав, що скаже їй сьогодні, за вечерею з його слів про це годі було здогадатися.

Від цих думок у Полі розболілася голова. Вона вдягла халат і вже збиралася прилягти, та побачила чотири пропущені дзвінки від мами. Злякавшись, що сталося ще щось, Поля відразу їй передзвонила.

— Мамо, ти дзвонила? — Почувши рідний голос, вона мимоволі схлипнула.

— Полю, що в тебе скоїлося? — відразу стривожилася мати.

Поля нічого не стала приховувати. Який у цьому сенс, якщо тепер усе її життя зміниться? Ганна Вадимівна вислухала доньку й раптом запропонувала:

— Приїжджай до нас, Полю. Просто зранку приїжджай.

— До вас? Це куди?

— У село, чи що? — перепитала Поля.

— Та не в село ж, — поправила Ганна Вадимівна. — Ми в селищі міського типу живемо. У нас навіть кінотеатр є.

— І ким я у вас працюватиму? Білетеркою в кінотеатрі? — понуро спитала Поля.

— Такій фахівчині, як ти, скрізь робота знайдеться. А поки можеш і зовсім не працювати. Поживеш у нас, відпочинеш, відіспишся.

— Побачимо, мамо.

«Побачимо» означало, що їхати в якусь діру Поля геть не збиралася. На ранок у неї був інший план: одразу взятися за пошуки роботи, і, звісно ж, у місті. Та прокинулася вона зовсім рано, і їй стало ще тяжче, ніж напередодні. Тепер їй так сильно закортіло побачити маму, бодай просто побачити її, що замість шукати роботу вона вирушила до селища.

Селище виявилося цілком обжитим: до міста не дотягувало, але й селом його не назвеш. Вузькими вуличками Поля йшла повз гарненькі дерев’яні будиночки, серед яких недоладно виглядали багатоповерхівки. Будинок, де тепер жила мама, нічим особливим на своїй вулиці не вирізнявся: синій дах, блакитний сайдинг на стінах, темно-коричневий паркан. Поля штовхнула прочинену хвіртку й почула мамин голос:

— Пашо, прибери лілії із середини столу. Поля не любить їхнього запаху.

— Зараз приберу, Ганнусю. Тільки ручку до дверей прикручу, — озвався чоловічий бас.

— Та коли ж ти її заміниш? Вічно відвалюється…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики