Життя без прикрасНі Наталії Ткач, ні Михайла вона не знала. Незнайомою була й адреса. Проте в голові панувала незвична ясність — можливо, далося взнаки те, що вона пропустила таблетки. Там стало світло й тихо, як за містом раннього літнього ранку. У цій свіжій, чуйній, майже урочистій тиші почали проступати обриси людей, що ніби виходили з туману. Першим показався високий світловолосий чоловік із білозубою усмішкою. Ім’я Михайло йому пасувало.
Він і справді чекав. Наталія ледь устигла натиснути на дзвінок, як двері рвучко відчинилися. Чоловік узяв її за руку, дбайливо довів до крісла, допоміг сісти, а сам присів навпочіпки поруч і зазирнув їй в обличчя.
— Кохана моя, що вони з вами зробили?
У широко розплющених очах Михайла вона побачила два крихітні відображення себе — худої, розгубленої жінки на ім’я Наталія. І здогад, який раптом пронизав її, був такий страшний, що вона вжахнулася.
— Боже, що я наробила! Власноруч підписала йому довіреність! Відкрила доступ до всіх документів… Він напевно вже спустошив рахунки, вигріб усе із сейфів. Безмозка дурепа! Немічна ідіотка… І, найімовірніше, тепер ще й злиденна.
Схлипнувши, вона затулила долонями обличчя, але завмерла, мимоволі глянула між пальцями. Михайло сміявся. Плечі його тремтіли, він витирав сльози, і від такого видовища Наталія навіть забула, що збиралася розплакатися.
— Авжеж, смішніше не вигадаєш, — буркнула вона. — Що саме вас розвеселило? Те, що я дурна? Чи що бідна?
— Те, що я щасливий, — відповів він з усмішкою.
Він дивився так радісно, що Наталія відчула несподіване тепло й спокій.
— Звісно, обман і злодійство — це жахливо, — продовжив Михайло. — Але для мене в усьому, що сталося, є величезний плюс. Мені більше не доведеться звертатися до вас на «ви», називати на ім’я та по батькові. Нарешті можна сказати тобі те, що я хотів сказати: я тебе кохаю. Наталю, і безмозку, і злиденну, і немічну — кохаю. Між іншим, я ж теж злодюга, не кращий за цих мерзотників.
Він усміхався. Вони вже якимось чином опинилися зовсім близько: Михайло міцно обіймав Наталію, а вона ховала обличчя в нього на грудях. Такої легкості, такого спокою вона давно не відчувала. Можливо, не відчувала ніколи.
— Тобто як це — злодюга? — здивувалася вона.
— Ось що я вкрав із твоєї розбитої машини, — сказав Михайло й простягнув руку.
На його долоні лежав кумедний їжачок із бузкового плюшу — іграшка-брелок із тих, що автомобілістки підвішують у салоні під дзеркалом заднього виду.
Серце глухо вдарило в груди, потім закалатало часто-часто. Обличчя в Наталії запалало. Наче потужний, нестерпно яскравий прожектор раптом увімкнувся в голові й висвітив усе, що до тієї миті ховалося за майже непроникною темрявою.
В Андрія й Тетяни Ткач вона була єдиною дитиною. Батька, щоправда, це не влаштовувало: він із задоволенням завів би ще двійко-трійко дітлахів.
— Ти з глузду з’їхав? — рішуче відмовлялася Тетяна. — Тобі треба — сам і народжуй.
Вагітність вона перенесла важко й вважала, що її красі завдано катастрофічної шкоди.
— Народив би залюбки, якби міг, — сміявся Андрій. — Нічого, перепочинемо, підзаробимо й за сина візьмемося.
— Тільки не зі мною. Або вже не в цьому житті, — з оптимізмом обіцяла дружина, заколисуючи неспокійну дівчинку.
Наталка вперто відмовлялася спати стільки, скільки належало немовляті, що себе поважає. У сусідки Лідії син був лише на пару місяців старший — і жодного клопоту: поїв, пустив бульбашки, заснув до наступного годування. А Тетяна з обожнюваною донечкою з ніг збивалася.
Особливо обурювало її інше. Варто було дорогому татусеві повернутися й узяти доньку на руки, як та заспокоювалася й солодко засинала.
— От тобі б і сидіти в декреті, — ревниво сердилася Тетяна.
Вона, звісно, кривила душею. Їй пощастило з Андрієм, і вона це знала, особливо коли настали лихі, страшні часи.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.