Олег рвонув до машини й лише за кермом згадав про коньяк. Ключ уже був у замку запалювання, однак він змусив себе вийти й замовити таксі. Поки чекав біля воріт, дивився на темні вікна будинку. За кілька годин звична фортеця перетворилася на неживу оболонку.
Марина пішла. Валерія заявила про дитину. Дарина розмовляла з ним як із чужим. Тепер мати лежала в лікарні. Усе обвалилося водночас, ніби конструкція багато років трималася на одній непомітній опорі, а сьогодні її вибили.
У машині він знову набрав номер дружини, почув повідомлення про недоступного абонента й написав: «Мама в лікарні. Інсульт. Будь ласка, зв’яжися зі мною». Відповіді не надійшло.
Лариса Петрівна перебувала в реанімації. За склом палати вона здавалася незвично маленькою, майже безпорадною: трубки, дроти й датчики приховували жінку, яка все життя вміла підпорядковувати собі простір і людей. Вона розпоряджалася чоловіком, сином, невісткою, давала поради, навіть коли її не просили, і рідко сумнівалася у власній правоті.
Олег чекав лікаря на жорсткій лаві. У коридорі пахло антисептиком, ліками й чужим страхом. Голова розколювалася. Він розглядав долоні й не міг позбутися думки, що вранці цими руками обіймав Валерію, а тепер ними ж доведеться тримати руку матері, яка помирає.
Повз проходили медсестри, відчинялися й зачинялися двері, хтось неголосно плакав біля вікна. У звичайний день Олег неодмінно знайшов би потрібну людину, зажадав подробиць і домігся уваги. Тут його посада й гроші нічого не змінювали. Він був таким самим родичем у коридорі, як і решта: безпорадним, залежним від чужих рішень і показників на моніторі. Це безсилля дратувало, але водночас протвережувало. Контроль, яким він так пишався, існував лише доти, доки життя погоджувалося йти за його планами.
До нього підійшла втомлена жінка-лікарка років п’ятдесяти. З-під медичної шапочки вибилося сиве пасмо.
— Ви син Лариси Петрівни?
— Так. Скажіть прямо, що з нею.
У маленькому кабінеті лікарка пояснила: великий ішемічний інсульт уразив ліву півкулю, права сторона тіла паралізована, мовлення відсутнє. Найближчі сорок вісім годин мали показати, чи впорається організм.
— Вона залишиться жива? — спитав Олег, чіпляючись за головне.
— Ми робимо все можливе, але зараз не можна обіцяти жодного наслідку. Будьте готові до будь-якого розвитку.
Він почув за обережним формулюванням те, чого лікарка не вимовила вголос. Мати могла померти. Можливо, вже сьогодні.
Йому дозволили зайти на п’ять хвилин. Лариса Петрівна лежала під білим простирадлом із заплющеними очима. Обличчя змінилося, рот перекосило. Апаратура блимала й подавала короткі сигнали, перетворюючи життя на цифри на екрані. Олег узяв холодну нерухому долоню.
— Мамо, це я. Ти мене чуєш?
Відповіді не було. Він попросив її триматися й одразу зрозумів, що більше сказати не вміє. Справжніх розмов між ними майже не було. Мати вимагала, щоб він обрав медицину, а він зайнявся будівництвом. Вона добирала йому «відповідну» наречену, а він одружився з Мариною. Вона чекала кількох онуків, але отримала одну Дарину. Їхня близькість завжди складалася з її вказівок і його спротиву — відкритого чи прихованого.
І все ж саме ця жінка не відходила від його ліжка під час дитячої хвороби, пришивала ґудзики до шкільного одягу й захищала сина перед усім світом. На весіллі вона плакала, і довколишні сприймали ці сльози за радість. Тепер Олег підозрював, що мати вже тоді боялася за нього — або за тих, кому належало жити поруч із ним.
— Я все зруйнував, — прошепотів він. — Марина дізналася про всіх і пішла. Ти попереджала, а я не слухав. Нікого не слухав.
Її повіки ледь помітно здригнулися. Можливо, це була лише реакція тіла, але Олег нахилився ближче.
— Усі мали рацію, мамо. Крім мене.
Медсестра тихо торкнулася його плеча: час закінчився. Він поцілував матір у гарячий сухий лоб і вийшов у коридор.
Дарина повідомила, що вони з Мариною їдуть до Галини Степанівни. Отже, дружина прочитала його повідомлення і все ж обрала дорогу до своєї матері, а не до свекрухи. Олег не міг її дорікати. Лариса Петрівна ніколи не приймала невістку по-справжньому.
Він зателефонував доньці.
— Ми вже в мікроавтобусі, — сказала Дарина. — Мама поруч. Їй тяжко.
— Передай, що стан бабусі критичний. Якщо Марина захоче попрощатися, нехай приїжджає.
— Ти говориш так, ніби бабуся помирає.
— Лікарі не знають. Вирішаться найближчі дві доби.
Після короткої тиші голос Дарини пом’якшав.
— Тату, а ти сам як?
Він подивився на зачинені двері реанімації. Правдивої відповіді не було.
— Ніяк. Просто тримаюся. І ви тримайтеся там…
