Олег сидів сам у вітальні й пив витриманий коньяк, привезений із недавньої поїздки. Ще вранці дім здавався йому свідченням успіху, а тепер просторі кімнати лише посилювали відчуття краху. Марина вимкнула телефон. Дарина відповіла один раз, попросила не дзвонити й обірвала розмову.
За кілька хвилин на екрані з’явилося ім’я Валерії.
— Чому тебе немає в офісі? Ти куди зник?
— Це зараз не має значення.
— Як це не має? Після всього, що між нами…
— Ти дзвонила Марині? — перебив він. Злість спалахнула раптово й гостро. — Розповіла їй, що вагітна?
Валерія замовкла, і ця пауза прозвучала переконливіше за зізнання.
— Відповідай мені.
— А що лишалося? Ти цілий рік обіцяв розлучитися і щоразу знаходив причину відкласти.
Олег кинув телефон на диван. Отже, Валерія вирішила підштовхнути його до вибору, якого він робити не збирався. Він ходив вітальнею, помічаючи довкола сліди дружини: книжки на полиці, доглянуті квіти, фотографії в рамках. З кожного знімка дивилася молода Марина — усміхнена, з маленькою Дариною на руках. Чи була вона тоді щасливою, чи вже вчилася усміхатися для інших, Олег не знав.
Слова з листа поверталися знову: вона знала майже завжди. Олег не розумів, як Марина могла жити поруч зі зрадою, готувати вечері, обговорювати рахунки, ділити одне ліжко й жодного разу не змусити його побачити наслідки. Він упіймав себе на обуренні й тут-таки відчув сором. Навіть зараз намагався зробити її мовчання частиною власного захисту.
Він чудово знав Маринин розпорядок, пам’ятав, який чай вона п’є і о котрій повертається зі школи. Але не уявляв, про що вона думає біля вікна, чому інколи плаче вночі, які мрії ховає від сім’ї. Уперше Олегові стало соромно не лише за зради, які він роками пояснював нудьгою і чоловічою природою, а й за цілковиту байдужість до людини поруч.
Знову задзвонив телефон, тепер із незнайомого номера. Олег схопив його, сподіваючись почути дружину.
— Олеже Андрійовичу? Вас турбують із місцевої лікарні. Ваша мати, Лариса Петрівна Савчук, поступила близько години тому з інсультом.
У нього миттєво пересохло в роті.
— Цього не може бути. Учора ввечері ми розмовляли, вона почувалася нормально.
— Стан тяжкий. Вам слід приїхати якнайшвидше…
