Галина Степанівна Бондар не любила несподіваних дзвінків. У її сімдесят два телефон міг принести нав’язливу пропозицію, прохання про допомогу або звістку, після якої життя вже не ставало колишнім. Побачивши на екрані ім’я доньки, вона завмерла посеред передпокою. Сім років Марина не телефонувала. Увесь цей час мати бачила її лише на рідкісних фотографіях, які надсилала онука.
Мовчання почалося після похорону чоловіка. Тоді, засліплена горем, Галина Степанівна говорила про Василя як про бездоганну людину, а донька раптом вигукнула, що вона все життя душила його своєю любов’ю і тепер намагається так само позбавити повітря Марину. Обидві сказали надто багато, щоб наступного дня просто набрати номер.
Дзвінок майже обірвався, коли Галина Степанівна все-таки відповіла.
— Слухаю.
— Мамо…
У голосі доньки не залишилося звичної сухої ввічливості. Вона говорила тихо й безпорадно, майже так само, як у дитинстві, коли прибігала з розбитим коліном.
— Мариночко, що сталося?
Кілька секунд у слухавці чулося тільки уривчасте дихання.
— Ти не помилялася, мамо.
— Щодо Олега?
— Щодо нього. Щодо мене. Щодо всього.
Галина Степанівна опустилася на табурет біля дверей. За вікном її невеликої квартири мрячив той самий дощ, що й у місті доньки. Між ними було лише сорок кілометрів, але роки образи розтягнули цю відстань до безкінечності.
— Що він накоїв?
— Нічого нового. Просто я перестала вдавати, ніби не помічаю.
Двадцять три роки тому Галина Степанівна усміхалася на весіллі, тримала келих і вітала молодих, хоча всередині все опиралося. Їй хотілося відвести доньку, сказати, що впевненість нареченого схожа на самовдоволення, а чарівність не замінює надійності. Але Марина тоді не чула нікого. Галина розуміла, що й сама в юності навряд чи послухала б власну матір.
— Де ти зараз?
— У Дарини, в гуртожитку.
— Приїжджайте до мене обидві.
— Я не можу звалитися тобі на голову після стількох років.
— Можеш. Кімната вільна, їжа на плиті. Решту вирішимо, коли дістанетеся.
Марина схлипнула. Галина чула плач своєї сорокачотирирічної дівчинки й згадувала, як учила її ходити, застібати ґудзики й читати перші слова. Тільки найважливішого навчити не зуміла: розпізнавати людину, поруч із якою втрачаєш себе, і не вважати терпіння єдиною жіночою чеснотою.
— Пробач мені. За слова після похорону, за впертість, за всі сім років.
По щоці Галини Степанівни скотилася сльоза. Після смерті чоловіка вона майже не плакала, ніби разом із ним поховала й цю здатність.
— Приїжджай, донечко. Не будемо зараз рахувати, хто кого образив. Зустрінемося і все владнаємо…
