Дарина схопилася й пройшлася крихітною кімнатою від дверей до вікна, потім назад. Три короткі кроки в один бік, три — в інший.
— А дім? Гроші? Ти ж не можеш залишитися зовсім ні з чим.
— Дім оформлений на нього. Квартиру бабусі в центрі я продала десять років тому. Олег тоді переконував, що без цих коштів фірма не встоїть. Я погодилася.
— Виходить, тобі навіть нікуди йти?
Марина знизала плечима. Уперше ці слова не принижували її.
— У мене є невеликі заощадження. Є робота, здоров’я й освіта. Мені сорок чотири, а не дев’яносто. На перший час вистачить, потім розберуся.
— Ти ухвалюєш рішення після однієї безсонної ночі. Може, спершу треба заспокоїтися?
Марина тихо засміялася, але веселощів у її сміхові не було.
— На емоціях? Дашуню, я прожила майже чверть століття, старанно нічого не відчуваючи. Те, що сталося сьогодні, — не раптовий каприз. Я надто довго йшла до цих дверей і нарешті змогла їх відчинити.
Телефон на столі загудів. На екрані з’явилося ім’я Олега. Марина дочекалася, поки дзвінок обірветься, і навіть не простягнула руку.
— Він не перестане дзвонити, — сказала Дарина.
— Це його вибір.
— А якщо приїде?
— Ми не відчинимо.
Дарина стиснула губи. Марина підійшла й обійняла її так міцно, як обіймала в дитинстві після страшного сну.
— Ти думаєш, що я руйную нашу сім’ю, не давши батькові останнього шансу. Напевно, тобі хочеться посадити нас поруч, змусити все обговорити, відправити до фахівця. Але руйнувати вже нічого. Ми підтримували видимість заради тебе, а ти виросла. Тепер я можу перестати грати роль щасливої дружини.
В очах Дарини виступили сльози.
— Я справді нічого не помічала. Мені здавалося, у нас звичайна сім’я.
— Звичайна й була. Саме це лякає найбільше.
Прийшло повідомлення: «Нам необхідно поговорити. Я все поясню. Ти неправильно зрозуміла». Марина кілька секунд дивилася на знайомі слова, якими Олег завжди перетворював власну провину на чуже непорозуміння. Потім набрала: «Пояснюйся з Валерією. Мені пояснення більше не потрібні». Надіславши відповідь, вона вимкнула телефон.
— А якщо дитина все-таки існує? — спитала Дарина.
— Тоді в тебе з’явиться брат або сестра. Але це вже не моє життя.
Дарина забралася на ліжко з ногами й обхопила коліна. Так вона сиділа маленькою, коли за вікном гриміла гроза.
— Я маю вас помирити? Або хоча б поговорити з татом?
— Ти не зобов’язана виправляти наші помилки. Ти — єдине справжнє й добре, що виникло в цьому шлюбі.
За вікном стало світліше. Листопадовий день був тьмяним і безбарвним, але все ж новим. Усередині Марини розливалася гулка порожнеча: ніби стіна, що простояла десятиліттями, впала, а за нею поки нічого не виявилося. Простір, що звільнився, ще належало наповнити життям.
— Я хочу зателефонувати своїй матері, — промовила вона після довгої паузи.
Дарина здивовано випросталася.
— Після семи років мовчання? Що ти їй скажеш?
Марина дивилася на мокрі дахи, оголені гілки й низьке небо.
— Скажу, що весь цей час вона мала рацію…
