Олег вийшов під лікарняний навіс. Дощ посилився, холодні струмені текли асфальтом. Люди поспішали до машин, хтось повертався до близьких, хтось ніс пакети до приймального відділення. У кожного був напрямок руху, а він стояв на місці й уперше не знав, куди йому йти.
Валерія знову зателефонувала.
— Олеже, пробач мені. Я не мала права говорити з Мариною. Я злякалася, що ти ніколи не наважишся.
— Так, ти припустилася помилки. Але зараз мені не до неї. Моя мати в реанімації.
Валерія ахнула, засипала його запитаннями, запропонувала приїхати й побути поруч. Від цих слів Олег раптом відчув утомлену відразу — до неї, до себе й до сценарію, який ще вчора здавався захопливим.
— Не приїжджай. І більше мені не дзвони.
— Ти не можеш усе закінчити однією фразою. А як же ми?
— Спершу відповідай: дитина існує?
На лінії стало тихо. Олег чекав, притулившись спиною до мокрої стіни.
— Ти справді вагітна чи вирішила налякати мене, щоб я пішов із дому?
Мовчання затяглося. Відповідь була очевидна.
— Прощавай, Валеріє.
Перш ніж вимкнути телефон, Олег написав Марині коротке повідомлення: Валерія збрехала, ніякої дитини не буде. Він не чекав відповіді й не сподівався, що ця правда щось змінить, але вперше не хотів залишати дружину наодинці з черговим обманом.
Він вимкнув телефон. Листопад здавався часом між двома життями: осінь уже закінчилася, зима ще не почалася, і довкола лишалися тільки дощ, бруд і безбарвне небо. У такому ж проміжку перебував тепер і він — минуле зруйнувалося, а майбутнє не мало обрисів.
У бардачку машини багато років лежала пачка сигарет, залишена для «особливого випадку». Олег не курив п’ятнадцять років, але зараз купив нову в лікарняному кіоску, запалив одну сигарету й одразу закашлявся. Дим обпік легені. За кілька метрів від нього мати могла більше не розплющити очей. За сорок кілометрів дружина їхала до жінки, яка завжди його недолюблювала і, ймовірно, мала для цього досить причин.
Він загасив сигарету й повернувся до коридору. Залишалося сидіти, чекати й сподіватися.
Марина тим часом дивилася в запітніле вікно рейсового мікроавтобуса. Дарина тримала її за руку — міцно, майже по-дитячому, ніби боялася загубити матір у натовпі.
— Може, нам усе-таки поїхати до лікарні? — спитала вона. — Бабуся Лариса тяжко хвора, тато там сам.
Марина похитала головою.
— Твоя бабуся ніколи мене не любила, а я не змогла полюбити її. Не хочу вдавати біля її ліжка почуття, яких немає.
— Але татові потрібна підтримка.
— Він дорослий. Йому доведеться впоратися самому.
Донька відвернулася. У склі відбивалися напружене обличчя й стиснуті губи. Марина розуміла, наскільки несправедливо ставити Дарину між батьками, і все ж не могла зараз повернутися. Підтримати чоловіка, який роками зраджував її, і сидіти поруч зі свекрухою, що дивилася на неї згори, означало знову вдягти звичну маску. Вона зняла її лише кілька годин тому.
— Розкажи, чому ви з бабусею Галиною не спілкувалися, — попросила Дарина. — Що сталося після смерті дідуся?…
