Марина важко зітхнула. Сімейна історія не вміщалася в одне пояснення.
— Ти пам’ятаєш дідуся Василя?
— Трохи. Від нього пахло тютюном, і в нього завжди знаходилися цукерки.
— Мама познайомилася з ним у вісімнадцять на танцях у клубі. Через рік вони побралися й прожили разом сорок шість років. Вона називала ці роки щасливими, хоча він пив, зраджував і кілька разів піднімав на неї руку. Вона терпіла, захищала його перед іншими й переконувала себе, що любов вимагає жертв. А я потім повторила її шлях із твоїм батьком.
Дарина сильніше стиснула материнську долоню.
— Виходить, це передавалося в сім’ї. Але чому ви посварилися саме на похороні?
— Вона говорила, що дід був майже святим і що кращого життя годі й бажати. Я зірвалася. Звинуватила її в брехні, назвала його тираном і людиною, на яку вона змарнувала себе. Сказала, що вона так і не навчилася любити себе, зате своєю любов’ю задушила чоловіка.
— Дуже жорстко.
— Не жорстко, а жорстоко. То був її похорон і її горе. Я вивалила на матір усе, що накопичувала роками, але говорила насправді не про неї й не про батька. Мене жахало власне життя, і я побачила в її долі своє майбутнє.
Мікроавтобус зупинився. До салону зайшли літня жінка з хлопчиком і чоловік у робочому одязі. Марина дивилася на незнайомі обличчя й думала, що за кожним ховаються такі самі нерозказані образи, таємниці й слова, вимовлені надто пізно.
— Потім ви просто перестали телефонувати одна одній?
— Так. Сім років вона чекала мого кроку, я — її. Ти передавала вітання, а ми вдавали, ніби цього досить. Я переконувала себе, що впораюся без матері. Гордість іноді має вигляд сили, хоча насправді це лише страх попросити пробачення.
За ці роки Марина не раз набирала знайомий номер і зупинялася перед останньою цифрою. Особливо важко ставало в дні народження й сімейні свята, коли відсутність матері неможливо було пояснити зайнятістю. Вона купувала подарунок, потім ховала його в шафу або віддавала комусь іншому. Кожна нездійснена спроба робила наступний дзвінок важчим. Образу давно витіснила туга, але визнати це означало першою зняти захист. Лише тепер, втративши звичну сім’ю, Марина зрозуміла, якою дорогою близькістю пожертвувала заради безглуздої правоти.
— Що змінилося тепер?
— Я зрозуміла, що не мала права відбирати в неї власну пам’ять. Можливо, в її шлюбі були не лише страх і приниження. Навіть якщо я бачила правду, місце й момент обрала жахливі. Кожна людина має право горювати так, як здатна.
За вікнами з’явилися сірі п’ятиповерхівки старого району. Тут Марина виросла. Двори, лавки й дерева майже не змінилися, лише постаріли разом із нею.
— Ти колись любила тата? — несподівано спитала Дарина.
Марина не відразу знайшла відповідь.
— На початку, мабуть, так. Він був красивим, веселим і впевненим. Дарував квіти, умів говорити саме те, що хотілося почути. Я щойно закінчила навчання, вірила прочитаним романам і думала, що сильне почуття автоматично стає вічним.
— А потім любов зникла?
— Я запізно зрозуміла, що вона тримається не на красивих зустрічах. Треба поважати іншого, говорити правду й щодня знову обирати людину поруч. Батько перестав обирати мене дуже рано. Можливо, ніколи й не обирав по-справжньому.
Вони вийшли на знайомій зупинці, перетнули двір із заіржавілими гойдалками й піднялися на п’ятий поверх. У під’їзді пахло котами й вареною капустою — точнісінько так само, як у Марининому дитинстві. Перед старими дверима вона сповільнила крок.
— Готова? — спитала Дарина.
Марина кивнула й натиснула на хрипко деренчливий дзвінок. За дверима почулися шаркаючі кроки. На порозі з’явилася маленька сива жінка в домашньому халаті. За сім років Галина Степанівна постаріла так сильно, ніби кожен рік додав їй два, але очі лишилися колишніми — уважними й живими.
— Мариночко…
— Мамо.
Кілька митей вони стояли нерухомо. Між ними тіснилися сім років мовчання, взаємні звинувачення й уперте очікування першого кроку. Потім Галина Степанівна простягнула руки, Марина притулилася до неї, і все, що здавалося нездоланним, розсипалося…
