Марина плакала голосно й безпорадно, уткнувшись у материнське плече. Знайомий запах мила й м’яти повернув її в дитинство, коли будь-яка біда ставала меншою після одних обіймів. Поруч беззвучно плакала Дарина. Три покоління жінок уперше за довгі роки стояли разом, приголомшені різними втратами й пов’язані можливістю почати знову.
— Проходьте, мої хороші, — сказала Галина Степанівна, витираючи щоки. — Їжа зовсім охолоне. За столом усе розкажете.
Квартира була тісною, але теплою. У старому серванті блищали кришталеві чарки, які діставали на великі свята. На стіні висів килим з оленями серед засніжених дерев. У рамках стояли світлини: молода Галина поруч із Василем, школярка Марина з величезними бантами, маленька Дарина на гойдалці. Кожна річ зберігала дотики кількох поколінь.
Марина їла гарячий домашній суп із часниковими булочками. Смак був знайомий до болю — смак захищеності, якої їй так бракувало. Мати не квапила. Після їжі налила чаю й відкрила банку вишневого варення із заміської ділянки.
Перші хвилини за столом здавалися майже ніяковими. Кожна боялася необережним словом повернути колишню образу. Галина поправляла скатертину, Марина надто довго розмішувала чай, Дарина переводила погляд з однієї на іншу. Але знайомі побутові рухи поступово знімали напруження. Мати підсунула доньці хліб так само, як робила десятиліття тому; Марина без прохання прибрала зі столу порожню тарілку. Їхні тіла пам’ятали домашню близькість краще, ніж гордість. Із цих маленьких жестів уже складалося примирення, якому поки не були потрібні урочисті обіцянки.
— Ділянку ще не продала? — спитала Марина.
— Не можу. Будиночок перекосився, дах тече, паркан майже лежить. Їздити мені важко, але там кожне дерево батько посадив власними руками.
Марина згадала великі грубі долоні Василя, у яких назавжди залишалася земля. Він працював слюсарем, а вільні дні проводив за містом. Батько пив і зраджував, іноді бував страшним. Але він же вчив доньку їздити на велосипеді, читав казки й потай витирав очі на її весіллі. Людей неможливо чесно поділити на безумовно поганих і безумовно добрих. Марина усвідомила це лише після його смерті.
— Я маю попросити пробачення за той день, — сказала вона. — Не мала права говорити таке біля його могили.
Галина Степанівна підняла долоню.
— Право в тебе було. Ти сказала правду. Я просто не могла тоді її витримати.
Вона помовчала й гірко всміхнулася.
— Коли Василь помер, я ридала не лише від утрати. У сльозах було полегшення. Сорок шість років я водночас любила його й боялася. Після його смерті вперше змогла вільно вдихнути, а зізнатися в цьому навіть собі здавалося зрадою.
Дарина перестала їсти й широко розплющеними очима дивилася на бабусю.
— Але на похороні ти говорила зовсім інше.
— Говорила те, що заведено говорити про померлих і що хотіли почути люди. Твоя мати побачила те, що я ховала. Мені стало соромно не за Василя, а за власну брехню.
За вікном стрімко темніло. Галина Степанівна підійшла до шибки.
— Сім років я вважала, що злюся на тебе, Марино. Потім зрозуміла: злилася на себе, бо ти виявилася сміливішою. Ти змогла назвати речі своїми іменами.
— Яка ж я смілива? Я терпіла двадцять три роки.
— Зате сьогодні пішла. Я так і не наважилася. У цьому між нами різниця.
Марина обійняла матір зі спини. У пам’яті Галина завжди була незламною жінкою, здатною розв’язати будь-яку проблему. Тепер перед нею стояла крихка старенька, яка теж більшу частину життя вдавала сильну.
— Можна нам пожити в тебе? Ненадовго, поки я не знайду окреме житло.
Мати повернулася й узяла її обличчя в теплі зморшкуваті долоні.
— Залишайся стільки, скільки буде потрібно. Кімната Василя порожня. Усе там можна переробити для тебе.
— А його речі? — спитала Дарина.
— Потрібне приберемо в альбоми й коробки, решту роздамо. Не можна вічно жити всередині минулого.
Телефон Марини ожив на столі. Усі троє побачили ім’я Олега.
— Не відповідай, — попросила Галина.
— Раптом ідеться про його матір?
Марина прийняла виклик.
— Мама померла, — хрипко сказав Олег. — Годину тому. Вона так і не прийшла до тями.
Марина повільно сіла. Якими б не були їхні стосунки, смерть обривала всі можливості — навіть можливість колись перестати бути чужими.
— Мені дуже шкода.
— Ти прийдеш попрощатися?
Вона подивилася на матір, потім на доньку.
— Зараз я не можу відповісти. Зателефоную завтра.
Олег нагадав, що померла була бабусею Дарини. Марина попросила не тиснути на неї й закінчила розмову.
Почувши новину, Дарина встала так різко, що стілець скрипнув по підлозі.
— Мені треба до тата.
— Уже пізно. Може, поїдеш уранці?
— Він зовсім сам. Його мати щойно померла.
Марина хотіла заперечити, але зустрілася поглядом із Галиною Степанівною. Та ледь помітно кивнула.
— Гаразд. Тільки будь обережна в дорозі.
Дарина швидко зібралася, поцілувала бабусю й обійняла матір.
— Я не обираю його замість тебе. Будь ласка, зрозумій.
— Розумію. Ти не зобов’язана обирати. Їдь до батька…
