Після відходу доньки Марина відчула болісну порожнечу. Розумом вона знала, що Дарина чинить правильно, але серце відгукувалося страхом: уранці донька була поруч із нею, а ввечері повернулася до батька.
— Гарну дівчинку виростила, — сказала Галина Степанівна.
— Вона завжди була ближча до батька.
— Зовні схожа на нього, але совість і доброта твої. Від Олега їй дісталася тільки впертість.
Вони довго сиділи під рівне цокання годинника з зозулею. Сам механізм зламався років двадцять тому, однак Галина так і не викинула його.
Марина спитала, як мати жила весь цей час сама. Та розповіла про сусідку Любов, спільні чаювання, походи на ринок і рідкісні поїздки за місто. Життя, за її словами, не зупиняється навіть тоді, коли здається закінченим. Самотність була особливо тяжкою в перший рік після сварки. Майже щовечора вона набирала номер доньки й скидала виклик, перш ніж з’єднання встигало пройти.
— Я чекала, що ти зателефонуєш першою, бо перша образила.
— А я чекала тебе. Отже, обидві поводилися нерозумно.
Вони засміялися — тихо й утомлено. Після стількох сліз навіть цей невеселий сміх здавався маленькою перемогою.
На прохання матері Марина розповіла про Олега все, що приховувала. Про записку, знайдену, коли Дарині було пів року. Про наступних жінок, яким давно втратила лік. Про безсонні ночі й запах незнайомих парфумів. Про повідомлення, випадково побачені в його телефоні, і постійні «затримки на роботі». Нарешті — про Валерію, її дзвінок і вигадану вагітність.
— Він написав, що дитини немає. Але яка тепер різниця? Річ ніколи не була в конкретній жінці. Я дозволяла поводитися зі мною як зі зручною частиною дому — меблями, які завжди стоять на місці й ні про що не питають.
Галина Степанівна мовчки дістала із серванта пляшку домашньої ягідної настоянки й налила одну чарку.
— Я майже не п’ю, мамо.
— Сьогодні можна. Такий день треба якось пережити.
Терпка гіркота обпекла горло. Марина зізналася, що поки не знає, де житиме далі. Робота залишалася, якщо керівництво пробачить відсутність. Мати запевнила: посеред навчального року хорошого викладача не звільнять, досить сказати про сімейні обставини.
Після безсонної ночі втома навалилася одразу. У кімнаті Василя пахло старими книжками й нафталіном. На столі стояла лампа, на полицях тіснилася класика, яку любив читати простий слюсар. З фотографії дивився молодий широкоплечий чоловік — той самий, у якого вісімнадцятирічна Галина закохалася на танцях.
Марина лягла на диван і вкрилася картатим пледом. За тонкою стіною мати мила посуд. Звичайний шум води й дзенькіт тарілок діяли заспокійливо. Сон прийшов миттєво — глибокий, без образів, перший спокійний сон за багато місяців.
Перш ніж остаточно провалитися в темряву, вона встигла здивуватися простому відчуттю безпеки. У величезній подружній спальні Марина часто лежала із заплющеними очима й дослухалася, чи повернувся Олег, чи не завібрував його телефон, чи не принесла сорочка новий чужий запах. Тут нічого не треба було перевіряти. Мати була за стіною, донька знала, де вона перебуває, а завтрашній день іще не висував вимог. Уперше спокій виник не тому, що Марина зуміла відігнати підозри, а тому, що більше не була зобов’язана їх відганяти.
Дарина дісталася батькового дому близько десятої вечора. Світло горіло лише в кабінеті. Олег сидів за столом перед наполовину порожньою пляшкою. За один день він ніби постарів: очі запалилися, плечі опустилися.
— Ти приїхала, — промовив він із недовірою.
— Звісно. Ти мій батько.
Вона обійняла його. Від одягу пахло алкоголем і лікарняним коридором.
— Мама померла, Дашо.
— Я знаю.
Насамперед він спитав про Марину. Дарина відповіла, що та залишилася в Галини Степанівни і що жінки нарешті помирилися.
— Хоч у когось вийшло, — гірко сказав Олег. — А в нас із нею вже нічого не буде.
— Зараз треба думати не про шлюб, а про похорон. Ти зв’язався з відповідною службою?
Він зізнався, що не може зосередитися. Тоді Дарина взяла телефон і почала шукати потрібні контакти. Їй було двадцять, але цього вечора довелося займатися тим, із чим не впорався батько. Можливо, дорослішання і відбувалося саме так — не за календарем, а в хвилину, коли обставини не лишають права бути дитиною.
Лариса Петрівна хотіла бути похованою поруч із чоловіком; місце було підготовлене заздалегідь. Олег повідомив це й знову замовк. Потім згадав їхню останню серйозну розмову. За тиждень до смерті мати попросила його зупинитися, сказала, що він знищує і себе, і сім’ю. Він відмахнувся, вирішивши, що літня жінка нічого не розуміє. Тепер її попередження звучало як останній заповіт.
— Я винен перед усіма, — сказав він. — Перед нею, перед Мариною і перед тобою. Думав тільки про себе, а тепер сиджу в порожньому домі, де нікому подати склянку води.
Дарина налила води й змусила його зробити кілька ковтків.
— Ти не сам. Я поруч.
— Поки що. Потім підеш, як пішли вони. Поруч зі мною ніхто не витримує.
Вона не стала сперечатися. Батько вперше вимовив правду без спроби виправдатися.
Олег боявся лягати: варто було заплющити очі, і він бачив матір під білим простирадлом. Дарина сіла поруч і взяла його за тремтячу руку — ту саму велику долоню, яка колись підкидала її до стелі.
— Тоді не спи. Ми просто посидимо разом…
Дарина не знала, чи можна водночас жаліти батька й сердитися на нього. Його зради зруйнували життя матері, його брехня зачепила її саму, але перед нею сидів не самовпевнений керівник, а осиротілий син. Ці дві правди не скасовували одна одну. Дівчина вперше зрозуміла, що любов до батька не зобов’язує вважати його вчинки правильними, а осуд не вимагає відмовитися від любові. Вона могла тримати батькову руку цієї ночі й водночас підтримувати рішення матері піти…
