Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Спочатку про ту ніч чотирнадцять років тому, майже п'ятнадцять, про каністру, про заграву, про сажу й кров, про те, як Сергій наказав спалити куртку, а вона не спалила, а сховала в брезентовий мішок від чоловікової армійської шинелі. Про те, як через день на похороні Здоров'яка все село шепотіло про циган, а вона стояла осторонь і мовчала.

— Чому ви мовчали? — спитала Бондар. Її голос був не суворий, а тихий.

— Він мій син, — сказала Валентина Петрівна. — Єдиний. Я його сама ростила. Мій чоловік загинув на баржі, коли Сергієві було три роки. Я його в майстерні на куделі ростила, на цій підлозі, мотузкою годувала. Я думала: скажу — його посадять, і я його більше не побачу. Я думала, Андрій уже мертвий, а Сергій живий. Я думала, Бог простить, а Бог не простив. Він мені щоночі Андрія показував. Чотирнадцять років, майже п'ятнадцять. Щоночі.

Потім вона розповіла про лісовий пост, про дорогу до лісу, про мотузку з багажника, Валентину мотузку з червоною ниткою, яку Сергій сам узяв у неї з майстерні ще влітку, нібито для човна, про стовп, про вузол.

— Він зав'язав і сказав: «Пробач, мамо, ти сама винна. Якби віддала зошит, нічого б не було». Сказав, повернеться вночі. Я зрозуміла, що він повернеться, коли я вже замерзну, відв'яже й покладе в сніг, наче я сама пішла й заблукала. Він мені так і сказав, коли виїжджав: «Тебе знайдуть навесні, мамо, а скажуть, що ти сама пішла. У тебе ж голова хвора».

Бондар перестала писати.

— Він так сказав?

— Так і сказав, слово в слово.

Того ж вечора Бондар зателефонувала Марині, коли та вже їхала додому попуткою.

— Павло Степанович Лісовський, старий мисливець, прийшов до мене у відділ сам, без виклику. Він сказав мені, що того дня бачив не тільки вас, — промовила Бондар. — Він іще вдень, близько третьої, бачив машину Сергія Гончарова. Великий чорний позашляховик звернув із траси на лісовозну дорогу до лісового поста, а назад через годину виїхав. Тоді він подумав, що Сергій поїхав дивитися ліс під вирубку, а потім увечері побачив вас і бабусю. І коли Гончаров уранці йому зателефонував і сказав, що мати зникла, що її цигани потягли, він йому повірив. Кому ж вірити, каже, як не Сергієві? Я йому, каже, м'ясо для бази вожу, він мені платить. А потім три ночі не спав. Каже, зрозумів, що машина так до лісового поста їхала з матір'ю, а назад — без неї. Тоді він уранці злякався. Так і сказав: «Злякався». Цигани циганами, а Сергій — господар. Ну й ще він мені сказав дослівно: «Я, каже, чотирнадцять років тому теж про Здоров'яка казав, що свої його. Сидів у магазині в Тамари й казав. А ми зі Здоров'яком разом рибалили на човні, я його знав, він мені сіті лагодив. І все одно казав».

Марина нічого не відповіла, дивилася в темне вікно попутної машини на вогні сіл, що пропливали повз.

Через два дні Бондар отримала дані про пересування машини Сергія. У машині стояла система супутникового стеження, така, яку ставлять на всі дорогі машини, щоб знайти, якщо викрадуть. Система записувала, де машина була щохвилини.

Того дня вона записала: «Траса, поворот на лісовозну дорогу, лісовий пост, двадцять п’ять хвилин стоянки, зворотний шлях». Жодної заправки дорогою не було, жодної.

Сергія Гончарова затримали 10 грудня біля воріт його пилорами. Він не чинив опору. Адвокат приїхав через годину й заявив, що все це наклеп, що куртку підкинула циганка, яка чотирнадцять років, майже п’ятнадцять, мститься його родині, що мати обмовляє сина під впливом тієї самої циганки і що він скаржитиметься в усі інстанції.

Бондар спокійно вислухала його й поклала перед ним висновок Бориса Миколайовича. Потім свідчення Лісовського, потім роздруківку пересувань машини.

— Ваш підзахисний, — сказала вона, — заявив, що зупинився на заправці й п’ять хвилин його не було в машині, а мати за цей час пішла. Ось тут записано весь його маршрут того дня. Щохвилини. Покажіть мені на ньому заправку.