Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Світлана Бондар узяла із собою ще одну людину, літнього лікаря-психіатра з лікарні в сусідньому місті Бориса Миколайовича, маленького, лисого, з товстим портфелем, який усю дорогу розв'язував у машині кросворд.

— Навіщо нам психіатр? — спитала Марина.

— А тому, — відповіла Світлана Бондар, — що адвокат Гончарова на суді скаже: «Мати хвора, плутається, їй не можна вірити». І скаже, що її свідчення ми взяли в людини з деменцією. А в нас буде висновок лікаря, зроблений того самого дня, що вона при своєму розумі й розуміє, що говорить. Відразу, до всіляких допитів, щоб потім ніхто не міг сказати, що ми на неї тиснули або що вона не розуміла.

Пансіонат виявився колишнім піонерським табором, переробленим на дім для літніх людей. Довгий одноповерховий корпус, пофарбований у блідо-жовтий колір, засипані снігом клумби, берези.

Завідувачка Дубровська, огрядна жінка з гучним голосом, спершу не хотіла їх пускати, потім подивилася на посвідчення Світлани Бондар, потім на Надію в пуховику, яка вже простягала їй свій клейончастий зошит, розгорнутий на останньому записі.

— Ось, — сказала Надія. — Обмороження. Сліди мотузки на зап'ястках. Записано моєю рукою. З датою. А ось її тиск за вісім років і жодного слова про голову. Ви мені покажіть, хто їй деменцію поставив.

Дубровська довго дивилася в зошит, потім мовчки пішла коридором. Вони пішли за нею.

Валентина Петрівна сиділа в маленькій кімнаті на ліжку біля вікна в казенному байковому халаті. Її руки, все ще перев'язані, лежали на колінах. Вона дивилася на берези. Коли двері відчинилися, вона повільно повернула голову й побачила Марину.

Марина підійшла до ліжка, присіла перед нею навпочіпки, як перед Лізою, коли та прийшла з розбитою губою, взяла її перев'язані руки у свої, обережно, зовсім легко.

— Валентино Петрівно, — сказала вона. — Я знайшла в куделі, на мотовилі.

Літня жінка дивилася на неї, її губи затремтіли.

— Знайшла, — прошепотіла вона.

— Знайшла куртку й зошит. Усе в слідчої. Ось вона, слідча. Вона прочитала.

Валентина Петрівна подивилася на Світлану Бондар, потім на Надію, потім на маленького лисого психіатра, який скромно стояв у дверях зі своїм портфелем, потім знову на Марину.

— Він шукав, — сказала вона. — Він усі ці роки шукав. Як я її сховала тоді, наступного дня після похорону, так і шукав. Я йому сказала, що спалила, а він не повірив. Він щоразу, як приїжджав, ходив у майстерню, ворушив тюки. Він думав: я не знаю. А я знала. Я чотирнадцять років, майже п'ятнадцять, не підходила до верстата, щоб він не подумав, що там щось є. Майже п'ятнадцять років мою роботу на верстаті ніхто не чіпав.

Вона заплакала тихо, беззвучно.

— Я йому про зошит сказала, — крізь сльози вела вона далі. — Того дня я сказала: «Сергію, я все написала, я все віддам». Мені лікар сказав: «Серце у вас недобре, вам недовго лишилося». Я не можу з цим помирати. Андрій Здоров'як у мене щоночі стоїть. Щоночі.

— А він каже: «Добре, мамо, добре, віддаси. Тільки де він?» А я не сказала. І тоді він повіз мене до лікаря.

Борис Миколайович кашлянув від дверей.

— Валентино Петрівно, — м'яко сказав він. — Пробачте, що втручаюся. Я лікар. Можна, я з вами трохи поговорю? Просто поговорю перед тим, як ви будете все це розповідати слідчій.

Він розмовляв із нею майже годину наодинці, за зачиненими дверима. Марина з Надією сиділи в коридорі на банкетці. Бондар ходила туди-сюди з телефоном.

Потім Борис Миколайович вийшов, протираючи окуляри.

— Що ж, — звернувся він до Бондар, — для свого віку у вашої свідкині чудова пам'ять, відмінна орієнтація, мислення ясне. Вікові зміни є, як у всіх нас, але жодної деменції я в неї не знаходжу. Вона чудово розуміє, де вона, хто вона, хто ви й навіщо ви приїхали, і розуміє, що те, що вона збирається сказати, відправить її сина до в'язниці. Вона розуміє це краще за всіх нас.