Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Світлана Бондар кивнула, взяла зі столу телефон.

— Тоді поїдемо до неї сьогодні.

Будинок Сергія Гончарова в сусідньому місті стояв на високому березі річки, у новому котеджному селищі, за цегляним парканом із кованою брамою. Світлана Бондар приїхала туди службовою машиною разом із Мариною та молодим оперативником, який усю дорогу мовчав і жував гумку.

Відчинила Сергієва дружина Людмила, доглянута жінка років сорока в домашньому спортивному костюмі. Побачивши посвідчення, вона зблідла.

— Валентини Петрівни немає, — сказала вона. — Сергій вранці її відвіз.

— Куди?

— У пансіонат у районі. Він сказав: «Їй там буде краще, там лікарі, догляд. У нас тут сходи, а в неї ноги».

— Як називається пансіонат?

— Я не знаю, справді не знаю. Сергій сам про все домовлявся.

За пів години приїхав і сам Сергій, не один, а з адвокатом, худим сивим чоловіком в окулярах без оправи, який одразу ж, ще біля брами, простягнув Світлані Бондар візитівку.

— Моя мати хвора, — сказав Сергій.

Він був спокійний, зовсім не такий, як того першого дня в селі.

— У неї порушення пам'яті. Я відвіз її туди, де за нею належно доглядатимуть. Це моє право як сина. Турбувати її допитами в такому стані жорстоко. Я не дозволю.

— Вашу матір не визнано недієздатною, — рівно сказала Світлана Бондар. — Жодним судом. Вона доросла, вільна людина й може сама вирішувати, де жити, з ким розмовляти й що розповідати. Мені потрібні її свідчення. Де вона?

— Якщо ви вважаєте, що мій довіритель щось порушує, — м'яко сказав адвокат, — виносьте постанову згідно із законом. А поки що мій довіритель не зобов'язаний повідомляти вам адресу приватного медичного закладу, де перебуває його мати. Це лікарська таємниця.

Світлана Бондар довго подивилася на нього, потім на Сергія.

— Гаразд, — сказала вона. — Буде постанова.

Сергій повернувся до Марини, дивився на неї примружившись, і Марина раптом зрозуміла, що він знає. Знає, хто лежав за тюками куделі минулої ночі. Знає, що в неї в руках було те, що він шукав чотирнадцять років, майже п'ятнадцять.

— А тобі я раджу, — тихо сказав він так, щоб чула тільки вона, — поїхати до своїх, поки не пізно.

У машині Світлана Бондар довго мовчала, потім сказала:

— Постанову я отримаю через суд, щоб встановити, де вона. Це дні три, а то й п'ять. А пансіонатів у тому районі приватних штук двадцять. Він міг і не туди її відвезти, він міг дружині сказати будь-що.

— А дні минають, — сказала Марина.

— Знаю, — сказала Світлана Бондар. — Кожен день на вагу золота.

Увечері Марина сиділа вдома на кухні й не могла знайти собі місця. Ліза робила уроки, Ірина чистила картоплю, бабуся Аграфена лежала на печі й, здається, спала.

Марина думала: «Пансіонат приватний. Щоб туди влаштувати людину, потрібні документи, паспорт, страховка. Потрібна довідка від лікаря, що людина не заразна, що немає протипоказань. Потрібна виписка з медичної картки. Хто зберігає медичну картку Валентини Петрівни?»

Вона схопила телефон і зателефонувала Надії. Надія спершу не зрозуміла, про що вона, потім зрозуміла, помовчала в слухавку.

— Мені сьогодні телефонували, — повільно сказала вона. — Удень, з якоїсь установи. Питали виписку з амбулаторної картки на Гончарову. Останні огляди, тиск, серце. Я сказала, що виписку видаю тільки за запитом або самій пацієнтці на руки. Вони сказали, що надішлють запит поштою, електронний. Я ще не дивилася.

— Надіє, подивися, будь ласка.

— Зачекай.

Марина чула, як у слухавці щось шарудить, як Надія зітхає, як цілу вічність стукає по клавішах.

— Є, прийшло годину тому. Пансіонат в одному із сіл району, на річці. Підписала завідувачка Дубровська. І ще, Марино. Там у запиті написано, що пацієнтка надійшла з діагнозом «деменція». А я їй такого ніколи не ставила. І ніхто не ставив. Я знаю її картку. Тиск, серце. Голова в неї ясна, як у нас із тобою.

Марина зателефонувала Світлані Бондар. Був пізній вечір, але слідча відповіла на першому ж гудку.