Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Сергій зняв ногу з драбини, вимкнув ліхтар. Марина чула, як він постояв у темряві, потім швидко, майже бігом, вийшов із майстерні. Рипіння снігу на мотузяній доріжці. Рипіння хвіртки. Грюкнули дверцята. Двигун заревів, і фари, розвернувшись, поїхали вулицею геть, до траси.

Марина лежала на настилі ще десять хвилин, не ворушачись, потім спустилася, сунула мішок за пазуху, під куртку, і тим самим шляхом через городи побігла додому. Кози в них ніколи не було.

Бабуся Аграфена стояла біля їхньої хвіртки, спираючись на палицю, і дивилася на неї.

— Знайшла? — спитала вона.

— Знайшла.

— Ну й слава Богу, — сказала бабуся Аграфена й повільно пішла до хати, по одній сходинці.

Уранці Марина знову поїхала до райцентру першим автобусом. Ще сто двадцять. Грошей у Марини майже не лишилося. Мішок вона тримала на колінах усю дорогу, обома руками, і не випускала його навіть на зупинках.

Світлана Бондар довго не виходила до неї з кабінету, а коли вийшла, була без кофти, у форменій сорочці, і термоса в руках у неї не було.

— Щось сталося? — спитала вона.

Марина мовчки простягнула їй мішок. У кабінеті слідча вдягла рукавички, розклала на столі білий папір і вийняла куртку. Довго дивилася на неї, потім на зошит, прочитала першу сторінку, другу, третю, перегорнула. Читала довго, і обличчя в неї змінювалося.

— Де ви це взяли? — спитала вона нарешті.

Марина розповіла про куделю, про мотовило, про незамкнений замок, про сліди на підлозі, про Сергія з ліхтарем, про бабусю й козу. Світлана Бондар слухала, хитала головою, потім зняла рукавички, поклала їх поруч із курткою й довго терла пальцями перенісся.

— Ви вночі залізли до чужої хати, — сказала вона. — Ви розумієте, що це недобре, що за таке вас саму можуть притягнути?

— Розумію.

— І що адвокат Гончарова скаже в суді? Ці речі знайшла циганка, яка ненавидить його родину. І де вона їх насправді взяла, невідомо. Підкинула: сама знайшла, сама й принесла.

— Розумію.

— Добре, що розумієте, — Світлана Бондар відкинулася на стільці. — Тоді слухайте, як ми це зробимо, щоб усе було за законом. Хата й майстерня належать Валентині Петрівні, не синові. Речі в майстерні — її. Зошит написаний нею й адресований поліції. Отже, їй і вирішувати, що буде з цими речами. Якщо вона підтвердить, що сама їх сховала й сама наказала вам їх узяти, це буде не крадіжка, а добровільна видача доказів їхньою власницею через вас. Мені потрібне її слово. Без її слова мені буде значно важче пред’явити ці речі в суді.

— А куртка? Кров?

— Кров відправимо на експертизу сьогодні ж. Сажу теж. Це буде порівняння. Якщо на куртці кров вашого батька, це можна встановити. Батька немає, але є ви, його донька. За вашою кров’ю можна встановити спорідненість із тим, чия кров на куртці. Треба буде взяти у вас зразок і в сина, у Гончарова теж, якщо куртка його. Усе це робиться, але потрібен час. Експертиза такого роду триває тижнями.

— А до 23 грудня лишилися лічені тижні.

— Я пам’ятаю, — сказала Світлана Бондар, поглянувши на календар.

Вона встала, пройшлася кабінетом, зупинилася біля вікна.

— Справу про пожежу мені вчора привезли з архіву, — сказала вона, не обертаючись. — Я читала пів ночі. Там є протокол огляду тіла, є фотографії. Зв'язані руки там є, а мотузки немає. Ніхто не подбав її вилучити. У справі записано: «Імовірно, сварка між співучасниками крадіжки». Імовірно. Жодного опитування родичів загиблого, жодного опитування працівників артілі, окрім директора. Директор Гончаров розповів про нестачу, і всі повірили. Ревізії після пожежі ніхто не провів, бо склад згорів разом із документами.

Вона обернулася.

— Знаєте, що таке нестача? Це коли товару на складі менше, ніж за документами. Якщо директор потай продавав прядиво наліво, а гроші клав собі до кишені, у нього була б нестача. А перед Новим роком завжди ревізія, перевірка. І якщо склад згорає за тиждень до ревізії, нестачі немає. Згоріло — нічого перевіряти.

— Виходить, він спалив склад, щоб його не впіймали, — повільно сказала Марина. — А тато його побачив.

— Виходить, так могло бути, — сказала Світлана Бондар. — Могло, доки лише могло. Мені потрібна Валентина Петрівна, жива й при здоровому глузді, яка скаже мені в обличчя те, що написано в цьому зошиті, і скаже при понятих та при адвокаті, а не вночі пошепки. Де вона зараз?