Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Експертизу куртки закінчили 18 грудня. Бондар зателефонувала Марині о восьмій ранку й сказала лише одне:

— Збіглося.

Кров на рукаві, на кишені й на комірі робочої куртки з написом «Артіль» належала чоловікові, який був біологічним батьком Марини. Піт на комірі й на манжетах належав Сергієві Гончарову. На правій пілці в сажі знайшли сліди бензину, того самого, яким облили чотирнадцять років тому, майже п’ятнадцять, дерев’яний склад.

Обвинувачення у вбивстві Андрія, якого вся округа звала Здоров’яком, Сергієві Гончарову висунули 20 грудня, за три дні до того, як минуло рівно п’ятнадцять років від тієї ночі. Разом із ним висунули й друге обвинувачення в замаху на вбивство власної матері.

— Ми встигли? — запитала Марина, коли Бондар зателефонувала їй того дня ввечері.

— З обвинуваченням встигли, — сказала Бондар. — Тепер вирішуватиме суд. Строк давності за таке вбивство суд має право не застосувати. Я проситиму, прокурор проситиме, але вирішувати судді. Я вам чесно скажу, як воно є. Я не знаю, як він вирішить, але в нього тепер на столі буде все: куртка, зошит, Валентина Петрівна, Лісовський, машина і ваш вузол. Нехай не як доказ, нехай як історія, як усе почалося. — Вона помовчала в слухавку. — І ще, Марино, Гончаров більше не підтримує заяву на вас, а сама Валентина Петрівна подала заяву, що ви її врятували. Справу про викрадення проти вас закрито через відсутність події злочину. Це означає, що ніякого викрадення не було, взагалі не було. І підписку про невиїзд із вас зняли. Можете їхати куди завгодно.

У селі дізналися того ж дня. Слова в їхньому селі, як і раніше, літали швидше за автобус. Тільки тепер літали інші.

Марина відчула це не відразу. Спершу просто стало тихо. Ніхто більше не озирався їй услід, ніхто не засмикував фіранки, коли вона проходила повз. Люди наче не знали, куди подіти очі.

Потім другого дня у хвіртку постукала Тамара з магазину. Стояла на снігу в пуховій хустці, тримала в руках пакет. У пакеті були буханець хліба, пачка масла, банка згущеного молока й велика коробка цукерок.

— Це Лізі, — сказала Тамара, не підводячи очей. — До Нового року. І борг твій я викреслила. Вісімсот. Не треба.

— Треба, Тамаро, — сказала Марина. — Я віддам із бабусиної пенсії, як обіцяла.

— Не треба, кажу.

Тамара раптом некрасиво заплакала, усім обличчям.

— Я ж тоді теж говорила про Здоров’яка, того року. Стояла за прилавком і казала, що свої його, а він мені ґанок лагодив. Безкоштовно лагодив. У мене грошей не було. Я ж його знала, Марино. Я ж його знала.

Марина взяла пакет, помовчала.

— Борг я однаково віддам, — сказала вона. — Нам чужого не треба, а цукерку Ліза візьме. Дякую.

Увечері повернулася Олена Вікторівна, вчителька. Привезла назад і тканину на дві сукні, і шкільну форму для онуки, і ще шматок вовни на спідницю. Сказала, що це для себе.

Дружина механіка з пилорами прийшла наступного дня з цілим мішком шиття: штори, наволочки, чоловікові штани. Сказала, що пилорама тепер незрозуміло чия і що буде далі, ніхто не знає, а штани чоловікові все одно треба підшити.

А в суботу до них прийшла Кольчина мати Дарина Ткач, привела Кольку за руку. Колька стояв у дверях червоний, як варений рак, дивився на свої валянки й мовчав. Потім видавив:

— Лізо, вибач.

Ліза подивилася на нього з-за маминих плечей. Губа в неї вже загоїлася, тільки на підборідді залишився маленький білий шрамик.

— Гаразд, — сказала вона. — Тільки більше не штовхайся, я ж теж можу.

Голова села Григорій Юхимович, літній, огрядний, із вічною астматичною задишкою, зібрав людей у сільському клубі 26 грудня. Зала була холодна, піч розтопили лише до полудня, і люди сиділи в пальтах та шапках. Прийшло майже все село. Прийшли із сусіднього села, приїхала Бондар зі своїм зеленим термосом і довго стояла біля дверей, не сідаючи.

Григорій Юхимович вийшов до столу, вкритого червоною скатертиною, прокашлявся й довго не міг почати. Потім сказав: