Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Бабуся Аграфена сиділа в першому ряду, маленька, суха, у чорній хустці до брів. Вона повільно підвелася, спираючись на палицю. Уся зала дивилася на неї.

— Бог простить, — сказала вона. — Бог усіх простить. А я вам ось що скажу, люди. Ви не в нас прощення просіть, ви в нього просіть. Він тут лежить, на нашому кладовищі. П’ятнадцять років його там ніхто, крім нас, не навідував. От до нього й сходіть.

І сіла.

Того дня на кладовищі було багато людей. Люди йшли туди по снігу, по одному, по двоє, і стояли біля маленького дерев’яного хреста з табличкою, на якій було написано: «Андрій Здоров’як». Хтось поклав ялинову гілку, хтось поклав цукерку.

Павло Степанович Лісовський приніс пляшку горілки, налив чарку, поставив на сніг біля хреста й довго стояв, тримаючи шапку в руці. Потім сказав щось уголос, тихо, і пішов, не озираючись.

Валентина Петрівна повернулася в село перед самим Новим роком. Привезла її Надія на своєму позашляховику. Марина чекала на них біля будинку Гончарових, біля хвіртки, з ключем, який їй віддала Світлана Бондар, і з в’язкою дров. У будинку ніхто не жив майже місяць, і він геть вистиг.

Марина розтопила піч. Ірина принесла гарячого супу в каструлі, загорнутій у ковдру. Бабуся Аграфена сама прийшла пішки через усе село, хоча Марина її не пускала, і сіла біля печі поруч із Валентиною Петрівною.

Дві літні жінки сиділи поруч мовчки, дивлячись на вогонь.

— Ти мене ненавидиш, — сказала нарешті Валентина Петрівна, не повертаючи голови.

Бабуся Аграфена довго мовчала.

— Ненавиділа, — сказала вона. — П’ятнадцять років ненавиділа. Не тебе. Того, хто це зробив. Я не знала, хто. А як дізналася, хто, то й зрозуміла: «Ти не він, ти мати». А мати сина не видасть, поки може терпіти. Я б теж не видала.

— А я видала, — сказала Валентина Петрівна. — Видала, коли терпіти стало неможливо.

— Значить, совість у тебе є, а в кого совість є, той не лиходій, той грішник. Це інше. Грішника Бог простить, а лиходія — ні.

Валентина Петрівна заплакала. Бабуся Аграфена взяла її перев’язану руку у свою суху, темну й тримала, як тримала тоді, першого вечора, в тазику з теплою водою.

Марина стояла у дверях кухні й дивилася на них. Їй було важко. Вона досі не знала, що відчуває до Валентини Петрівни. П’ятнадцять років ця жінка мовчала, поки її родину називали злодіями. П’ятнадцять років ця жінка знала, де лежить те, що могло все змінити. І Марина п’ятнадцять років ходила селом зі своїм вузлом, а треба було просто постукати в ці двері.

Але в ті двері їй тоді ніхто б не відчинив. Валентина Петрівна не впустила б її. А тепер вона сидить біля печі й плаче, і руки її, обморожені біля стовпа, загоюються лише тому, що Марина пішла того дня по хмиз.

Валентина Петрівна наче відчула її думки, підвела голову, подивилася на неї.

— Ти мене не прощай, — сказала вона. — Не треба, я не прошу. Я в тебе про інше прошу. Допоможи мені зайти до майстерні. Я туди п’ятнадцять років не ходила. Сама не піду, боюся.

Вони пішли туди наступного дня вдвох. Майстерня стояла така сама, як тієї ночі. Голий вал мотовила, гора змотаного клоччя на підлозі, розворушені тюки під стелею.

Валентина Петрівна постояла на порозі, потім повільно підійшла до верстата, поклала долоню на дубове колесо.

— Здрастуй, — сказала вона йому тихо. — Здрастуй, рідний.

Потім подивилася на три довгі незакінчені пасма, що провисли під навісом на всю мотузяну доріжку. П’ятнадцять років вони висіли там, запилені, скручені наполовину.

— Це я того дня вила, — сказала вона. — Того самого. Вранці почала, а ввечері Сергій із каністрою. Я цю роботу так і не закінчила. Не могла.

— Давайте закінчимо, — сказала Марина.

Валентина Петрівна подивилася на неї.

— Руки в мене вже не ті, пальці ще не гнуться.

— А ти мені кажи, — сказала Марина. — Ти кажи, а я робитиму. Я шити вмію. Я швидко вчуся.