Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Прийшла Ліза після школи й попросилася допомагати, і Валентина Петрівна поставила її тримати кінець. Ліза тримала його так серйозно, наче від цього залежало все її життя.

Третього дня мотузка була готова. Сорок метрів рівного, тугого сірого прядива. Валентина Петрівна попросила Марину принести з полиці клубок червоної нитки, давно вицвілої, але ще яскравої всередині. Вони вплели її в останній кінець рівно на один лікоть.

— Ось, — сказала Валентина Петрівна. — Тепер можна.

У лютому вона почала навчати Лізу. Щонеділі по дві години. Спершу просто чесати клоччя. Ліза сиділа на маленькій лавочці й розчісувала прядиво дерев’яним гребенем, поки пасма не ставали м’якими, як волосся. Потім прясти нитку. Потім вити шпагат.

Ліза приходила додому вся в прядивному пилу, з червоними долонями, і, захлинаючись, розповідала, що бабуся Валя сказала, ніби в неї правильні руки, що мотузяні руки бувають одні на сто і в неї саме такі.

— А свого вузла вона тебе навчить? — якось запитала Ірина.

Ліза замислилася.

— Вона сказала, навчить, коли я виросту. Вона сказала: «Цей вузол тепер не її і не Сергіїв». Вона сказала: «Цей вузол тепер мамин, бо мама його врятувала».

— Як врятувала? — здивувалася Ірина.

— Ну, вона сказала, — Ліза наморщила лоба, пригадуючи, — що вузол був злий, бо ним людей в’язали, а мама його розв’язала, і тепер він добрий, і його можна знову навчати.

Суд був у квітні в обласному центрі. Марина їздила на кожне засідання, усі шість разів, першим автобусом. Ірина їздила з нею. Бабуся Аграфена їздила лише на останнє, на вирок, і сиділа в залі пряма, як свічка, у своїй чорній хустці.

Сергій Гончаров на лаві підсудних за чотири місяці постарів років на десять. Він не дивився ні на Марину, ні на Ірину. Коли свідчила його мати, він відвернувся до стіни й так і просидів увесь її виступ, дивлячись у сіру штукатурку.

Валентина Петрівна свідчила стоячи, відмовилася сідати, говорила повільно, ясно, без папірця. Розповіла все те саме, що розповідала в пансіонаті Світлані Бондар, і наприкінці повернулася до сина.

— Сергійку, — сказала вона, — подивися на мене.

Він не подивився.

— Я тебе народила, Сергійку, і я тебе тут залишаю. Ти прости мене, якщо зможеш, а я тебе пробачити не зможу ніколи. Ні за себе, ні за Андрія, ні за те, що ти його родину п’ятнадцять років моїми руками мучив, моїм мовчанням. Цього я не пробачу ні собі, ні тобі.

Адвокат Гончарова до останнього просив застосувати строк давності. Казав, що минуло понад п'ятнадцять років, що підсудний за ці роки став шанованою людиною, підприємцем, що дав роботу людям у селі, що закон є закон.

Прокурор говорив після нього недовго. Сказав, що підсудний п'ятнадцять років не жив чесним життям, а приховував свою провину, що весь цей час на його місці страждала невинна сім'я, яку вся округа називала злодіями, і що цієї осені підсудний, злякавшись, що правда вийде назовні, спробував убити власну матір тим самим вузлом, тією самою мотузкою, тим самим способом.

Суддя, немолода жінка з дуже прямою спиною, пішла до нарадчої кімнати на чотири години. Коли вона повернулася, у залі було так тихо, що було чути, як гудуть лампи під стелею.

Вона довго читала вирок. Марина не все розуміла. Слова були важкі, суддівські, довгі. Зрозуміла лише головне: що суд не став застосовувати строк давності, що суд визнав Сергія Гончарова винним у вбивстві Андрія Здоров'яка, вчиненому загальнонебезпечним способом, з метою приховати інший злочин, і в замаху на вбивство власної матері, що він вирушить до колонії суворого режиму на дуже довгий строк і що суд стягує з нього на користь Ірини та Марини гроші за моральну шкоду. За п'ятнадцять років.

Бабуся Аграфена, коли суддя закінчила читати, підвелася й перехрестилася. Потім дуже голосно, на весь зал, сказала ромською одну коротку фразу. Марина її зрозуміла.

Бабуся сказала:

— Синочку, ти чуєш? Ти чистий.

Світлана Бондар чекала на них біля виходу із суду без термоса, у формі. Потиснула Марині руку.

— Я вам тоді сказала, що ваш вузол не доказ, — сказала вона. — Пам'ятаєте?

— Пам'ятаю.

— Я помилилася. Він був не доказом, він був початком. Без вашого вузла ніхто б нічого не став шукати. Ні я, ніхто інший. Ми б отримали заяву про викрадення, і все. Вас би, може, й судили. Ви це розумієте?

— Розумію.