Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

У травні, коли зійшов сніг і річка широко розлилася, аж до самих городів, Марина вперше за п'ятнадцять років пофарбувала наличники синьою фарбою, як фарбував батько. Ірина тримала драбину, Ліза подавала пензлик. Бабуся Аграфена сиділа на лавці біля ґанку, підставивши обличчя сонцю, й командувала, де мазнути густіше.

А потім Валентина Петрівна сама прийшла до них на подвір'я, вулицею, через усе село, повільно, з ціпком. Принесла на плечі бухту мотузки, тієї самої, яку вони втрьох сукали в січні, сорок метрів, із червоною ниткою на кінці.

— Це Лізі, — сказала вона. — На гойдалку.

Марина вилізла на стару березу біля хвіртки, ту, на якій колись батько вішав гойдалку їй самій, перекинула мотузку через товстий сук.

Валентина Петрівна стояла внизу й дивилася.

— Яким вузлом в'язати? — спитала Марина згори.

Валентина Петрівна усміхнулася. Уперше за весь цей час Марина побачила, як вона усміхається. Обличчя в неї стало зовсім інше, молоде.

— Ти сама знаєш, — сказала вона.

Марина знала. Три витки один на один, петля, вивернута назад, кінець, захований усередину косичкою. Її пальці самі зав'язали цей вузол, легко, звично, наче завжди вчилися тільки для цього. Не для того, щоб зв'язати, — для того, щоб тримати.

Ліза гойдалася на новій гойдалці до самого вечора, злітаючи високо-високо, аж до самих гілок, і кричала звідти на всю вулицю, що бачить річку, що бачить кладовище, що бачить дідусів хрест.