Від одного її побіжного погляду Роман чомусь відступив до стіни. Присівши навпочіпки перед Мариною, Зоя обхопила обидва її зап’ястки й кілька секунд вдивлялася в обличчя.
— Усе добре йде. Як треба. Не лякайся, поїхали.
— Та швидка вже їде, — пробурмотів Роман.
— Скасовуйте. З нами буде швидше.
Марину підхопили під руки й вивели до машини. На задньому сидінні Зоя вмостилася поруч, поклала її голову собі на плече й тихенько заспівала іншою мовою. Наспів тримався на одній низькій ноті; Зоя погойдувалася в його такт. Остап їхав швидко, але обережно, оминаючи ями.
— Куди веземо? — спитав він через плече.
— Туди, де ми з нею в середу були.
Марина підвела голову.
— До того пологового будинку?
— Так. У обмінній карті він указаний, аналізи там, на тебе там чекають. Куди ж іще їхати?
— А якщо Денис там? Вони…
— Нема там нікого. — Зоя провела рукою по її мокрому волоссю. — Те було в середу, тоді було не можна. Уже минули ті три хвилини, дівчинко. Тепер можна.
Нова перейма змусила Марину вчепитися в Зоїну руку. Персні вп’ялися їй у долоню, але Зоя навіть не скривилася.
Машина зупинилася біля знайомих сходинок. Над скляними дверима синіли ті самі літери, біля ґанку стояли ті самі діжки з квітами. Тільки замість спеки тепер була похмура погода й дрібний дощ. Зоя допомогла Марині вибратися, довела до дверей і на верхній сходинці розтиснула руку.
— Тепер сама підеш. Мені далі нема чого.
— Ви залишитеся?
— Буду тут. Нікуди не подінуся. Іди.
Двері розійшлися, впускаючи Марину до прохолодного холу. Під ногами лежала сіра плитка з білими цяточками. Поглянувши на неї, Марина здригнулася, але до віконечка приймального відділення дійшла, жодного разу не спіткнувшись.
Потім усе понеслося і водночас тяглося безкінечно. У приймальному відділенні в Марини забрали обмінну карту й сукню. Натомість дали лікарняну сорочку, запрану, із синім штампом. Потім було крісло, огляд і коротке розпорядження:
— Розкриття добре. До пологової зали.
Каталка.
Над Мариною одна за одною пропливали стельові лампи довгого коридору. Потім її привезли до пологової зали. Тут до запаху хлорки чомусь домішувався запах яблук.
Акушерку звали Світланою. Невисока, міцна, з товстою русявою косою, укладеною вінцем, вона говорила так низько й спокійно, що Марина відразу почала слухатися самого лише цього голосу.
— Сама приїхала? — спитала Світлана, натягуючи рукавички.
— Сама.
— А чоловік де?
Марина заплющила очі.
— Немає в мене чоловіка.
— Та й гаразд, — озвалася Світлана так, ніби забули всього лише парасолю. — Без нього чудово впораємося. Зараз почнеться перейма. Дихатимеш, як скажу, і дивися на мене.
Марина переводила погляд зі Світлани на лампу, потім уже не могла дивитися. Час то розтягувався в розжарену нескінченну хвилину, то вміщувався в короткий перепочинок між хвилями. Вона кричала, замовкала, знову чула:
— Ще трохи. Розумниця, ще…
Чомусь згадувався дід: як діставав із муфельної печі пластинку, показував їй.
— Згадала. Дивися, Мариночко, вона згадала свій колір.
А потім настала тиша. Її прорізав тоненький, обурений крик, несподівано гучний.
— Донечка в тебе, мамо. Тримай. Міцненька, хороша.
Дитину поклали Марині на груди. Гарячий маленький тягар був водночас легким і непомірним. Темне вологе волоссячко, зморщене личко, кулачок біля щоки — Марина дивилася й не знаходила слів.
— Ім’я вибрала? — Світлана обтирала малечу пелюшкою.
— Ліда. Лідія, так бабусю звали.
У палаті, вже після того, як стемніло, коли дощ скінчився, Марина насилу дістала з тумбочки телефон. З незнайомого номера написали: «Це Остап. Тітка Зоя на ґанку сидить. Питає, хто?»
Марина відповіла: «Дівчинка. Лідія, 3 кг 200 г. У нас усе добре. Подякуйте їй. Нехай їде додому, дощ».
За хвилину надійшло: «Вона каже, що знала про дівчинку. Ще посидить».
Відклавши телефон, Марина повернулася до прозорого ліжечка. Ліда спала з прочиненим ротом, розкинувши ручки; лікарняний чепчик сповз мало не на очі. З другого поверху було видно частину ґанку й діжку з квітами. Під ліхтарем темніла нерухома постать у хустці. Зоя сиділа на кам’яному бортику клумби, там, де в середу сиділа Марина.
На четвертий день їх виписали. Ні фотографа, ні повітряних кульок не було. Літня мовчазна медсестра винесла Ліду в білому конверті, перев’язаному лікарняною стрічкою: свій Марина купити не встигла. Валентина Григорівна приїхала електричкою, з термосом і пакетом дитячих речей. Біля зеленої машини чекала Зоя в зеленій хустці, а Остап тримав загорнуті в газету білі й бузкові садові айстри…
