Життя без прикрасТепер вона висипала монети на клейонку. Довго складала стовпчики, рахувала; набралося трохи більше 400. Зсипаючи їх у гаманець, Марина попросила:
— Пробач мені, дідусю. Це заради бабусі.
Уранці у вівторок вона вибрала світлу сукню в дрібну квіточку — вільнішої в неї не було. До сумки поклала обмінну карту, паспорт, поліцейський талон і фотографії медальйона. З цією сумкою Марина й вирушила до ломбарду.
На Польовій вулиці, між квітковим кіоском і салоном мобільного зв’язку, стояв старий цегляний будинок. Перший поверх займав ломбард «Бурштин». За ґратами й товстим склом сидів повнуватий чоловік років 50, що починав лисіти, у картатій сорочці. Гумовим напальчником на правому великому пальці, таким, які носять касири, він постукував по склу, поки говорив.
— Коваленко? Мене попередили з поліції. Проходьте в бічні двері, зараз відчиню.
У задній кімнатці стояли стіл із лампою, залізний сейф і два стільці. Чоловік назвався Романом. Із сейфа він дістав прозорий пакетик із биркою й поклав під світло.
— Подивіться, тільки поки не беріть. Річ тепер, вважайте, у поліції.
Марина схилилася над столом. Крізь каламутнувату плівку на неї дивилася бабуся Лідія: блакитна хустка, легкий нахил голови, ледь помітна усмішка в кутиках губ. По краю йшла срібна скань, в одному місці прим’ята. Цю вм’ятину Марина знала з дитинства. Їй було п’ять років, коли вона впустила медальйон на підлогу, а потім увесь вечір плакала через те, що накоїла.
— Можна подивитися зворот? Переверніть, будь ласка.
Роман обережно повернув пакетик. По білій контремалі тяглися тонкі, трохи нерівні подряпини: «С. Савчук». Поруч стояв рік, записаний словами. Дід завжди позначав рік саме так, на старовинний лад.
— Він. Бабусин медальйон.
— Так я й думав, — зітхнув Роман, стягуючи напальчник. — Я тут 20 років працюю. Уже бачиш, коли людина свою річ несе, а коли чужу. Ваш, поки здавав, усе квапився. Дрібничка, каже, від тещі залишилася. А я на роботу дивлюся: та яка ж це дрібничка? Стара сосновська емаль, вручну зроблена. За саму скань можна більше взяти, ніж я за весь медальйон даю. Ще тоді мені треба було насторожитися. Тільки ж я не поліція. Паспорт він пред’явив, договір ми уклали. Учора знову прийшов, цього разу гроші приніс. Кажу йому: не віддам, за запитом слідчої річ затримана. Він аж позеленів. Як почав кричати, що медальйон його, що скаргу на мене напише! Я йому: пишіть. На тому й пішов.
Помовчавши, Роман відвів погляд.
— Мама в мене теж із Сосновська. У неї на стіні така висіла, з церковкою. Подарунок від батька.
У короткому акті він записав, що потерпіла впізнала річ. Марина поставила підпис.
— Копію я сам Бондаренко надішлю, електронною поштою, — пообіцяв Роман. — Вам заради цього ще раз сюди їхати не доведеться.
Марина підвелася зі стільця, але тут живіт скрутило так, що вона охнула й схопилася за край столу. Останні два тижні вечорами вже бували тренувальні перейми. Тоді тягнуло невиразно, невизначено. Тепер біль ішов знизу вгору, хвилею, стискав усе тіло обручем і не відпускав. Марина чекала, коли попустить, але біль не минав. Вона почала рахувати подумки. Лише потім обруч послабшав, і після перейми залишилося тремтіння в ногах.
— Гей, що з вами? — Роман схопився. — Зле? Швидку викликати?
— Зараз… — Марина часто дихала. — Мабуть, несправжні. Зачекайте, мине.
Через сім хвилин перейма повторилася, ще через шість настала третя. Відійшли води.
— Води, — розгублено сказала Марина, дивлячись на підлогу. — У мене відійшли води.
Зблідлий Роман потягнувся до телефону. Марина теж дістала свій. Тремтячими пальцями вона знайшла не швидку, а Зою й натиснула виклик, не розуміючи, навіщо телефонує саме їй. Відповідь надійшла після першого гудка, наче телефон уже був у Зої в руці.
— Почалося, — промовила вона без запитання.
— Я в Березовську, у ломбарді на Польовій. Відійшли води.
— Польову знаю. Ми з Остапом на ринку неподалік. Сиди там, дихай, нікуди не ходи. Будемо через десять хвилин.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.