Тепер вона висипала монети на клейонку. Довго складала стовпчики, рахувала; набралося трохи більше 400. Зсипаючи їх у гаманець, Марина попросила:
— Пробач мені, дідусю. Це заради бабусі.
Уранці у вівторок вона вибрала світлу сукню в дрібну квіточку — вільнішої в неї не було. До сумки поклала обмінну карту, паспорт, поліцейський талон і фотографії медальйона. З цією сумкою Марина й вирушила до ломбарду.
На Польовій вулиці, між квітковим кіоском і салоном мобільного зв’язку, стояв старий цегляний будинок. Перший поверх займав ломбард «Бурштин». За ґратами й товстим склом сидів повнуватий чоловік років 50, що починав лисіти, у картатій сорочці. Гумовим напальчником на правому великому пальці, таким, які носять касири, він постукував по склу, поки говорив.
— Коваленко? Мене попередили з поліції. Проходьте в бічні двері, зараз відчиню.
У задній кімнатці стояли стіл із лампою, залізний сейф і два стільці. Чоловік назвався Романом. Із сейфа він дістав прозорий пакетик із биркою й поклав під світло.
— Подивіться, тільки поки не беріть. Річ тепер, вважайте, у поліції.
Марина схилилася над столом. Крізь каламутнувату плівку на неї дивилася бабуся Лідія: блакитна хустка, легкий нахил голови, ледь помітна усмішка в кутиках губ. По краю йшла срібна скань, в одному місці прим’ята. Цю вм’ятину Марина знала з дитинства. Їй було п’ять років, коли вона впустила медальйон на підлогу, а потім увесь вечір плакала через те, що накоїла.
— Можна подивитися зворот? Переверніть, будь ласка.
Роман обережно повернув пакетик. По білій контремалі тяглися тонкі, трохи нерівні подряпини: «С. Савчук». Поруч стояв рік, записаний словами. Дід завжди позначав рік саме так, на старовинний лад.
— Він. Бабусин медальйон.
— Так я й думав, — зітхнув Роман, стягуючи напальчник. — Я тут 20 років працюю. Уже бачиш, коли людина свою річ несе, а коли чужу. Ваш, поки здавав, усе квапився. Дрібничка, каже, від тещі залишилася. А я на роботу дивлюся: та яка ж це дрібничка? Стара сосновська емаль, вручну зроблена. За саму скань можна більше взяти, ніж я за весь медальйон даю. Ще тоді мені треба було насторожитися. Тільки ж я не поліція. Паспорт він пред’явив, договір ми уклали. Учора знову прийшов, цього разу гроші приніс. Кажу йому: не віддам, за запитом слідчої річ затримана. Він аж позеленів. Як почав кричати, що медальйон його, що скаргу на мене напише! Я йому: пишіть. На тому й пішов.
Помовчавши, Роман відвів погляд.
— Мама в мене теж із Сосновська. У неї на стіні така висіла, з церковкою. Подарунок від батька.
У короткому акті він записав, що потерпіла впізнала річ. Марина поставила підпис.
— Копію я сам Бондаренко надішлю, електронною поштою, — пообіцяв Роман. — Вам заради цього ще раз сюди їхати не доведеться.
Марина підвелася зі стільця, але тут живіт скрутило так, що вона охнула й схопилася за край столу. Останні два тижні вечорами вже бували тренувальні перейми. Тоді тягнуло невиразно, невизначено. Тепер біль ішов знизу вгору, хвилею, стискав усе тіло обручем і не відпускав. Марина чекала, коли попустить, але біль не минав. Вона почала рахувати подумки. Лише потім обруч послабшав, і після перейми залишилося тремтіння в ногах.
— Гей, що з вами? — Роман схопився. — Зле? Швидку викликати?
— Зараз… — Марина часто дихала. — Мабуть, несправжні. Зачекайте, мине.
Через сім хвилин перейма повторилася, ще через шість настала третя. Відійшли води.
— Води, — розгублено сказала Марина, дивлячись на підлогу. — У мене відійшли води.
Зблідлий Роман потягнувся до телефону. Марина теж дістала свій. Тремтячими пальцями вона знайшла не швидку, а Зою й натиснула виклик, не розуміючи, навіщо телефонує саме їй. Відповідь надійшла після першого гудка, наче телефон уже був у Зої в руці.
— Почалося, — промовила вона без запитання.
— Я в Березовську, у ломбарді на Польовій. Відійшли води.
— Польову знаю. Ми з Остапом на ринку неподалік. Сиди там, дихай, нікуди не ходи. Будемо через десять хвилин.
Роман усе ж викликав швидку, але раніше за неї приїхала Зоя. Старий зелений позашляховик із пом’ятим крилом вискочив на тротуар перед ґанком, розігнавши голубів. Вів його Остап, Зоїн небіж, молодий смаглявий хлопець у білій футболці. Зоя вискочила ще до зупинки. Чорна сукня з червоними оборками була та сама, а хустка — зелена…
