Він знову замовк.
— Отже, стежила за мною, — сказав нарешті Денис із незнайомим холодом у голосі. — Добре. Раз така розумна, слухай. Позики бралися в шлюбі, для сім’ї. Борги спільні, платити навпіл, за законом. І квартира, між іншим, теж спільна. Чотири роки я сюди вкладався. Хто вікна поставив? Труби замінив? Почнеш війну — розлучуся і половину заберу. Машина на тобі, штрафи теж, узагалі все на тобі. Подумай, перш ніж починати.
Два короткі дзвінки перервали його. Марина відчинила двері, і Валентина Григорівна, усе ще в сірому костюмі, увійшла без запрошення.
— Пробачте за непроханий візит, — ввічливо звернулася вона до Дениса. — Стіни тонкі. Після 32 років роботи в районному суді мені важко слухати таку плутанину в законах. Дозвольте поясню, Денисе Аркадійовичу. Заощадите на юристові.
Він розтулив рота, але сусідка вже вела далі — спокійно, наче зачитувала судове рішення.
— Квартиру Марина успадкувала від діда ще до реєстрації шлюбу. Це її особиста власність, між подружжям таке майно не ділиться. Замінені вами вікна й труби не роблять квартиру спільною. Найбільше, на що ви можете розраховувати, — спробувати через суд отримати компенсацію за ремонт. Але там доведеться довести, що витратили саме свої гроші. І ще — що після ремонту квартира стала коштувати в рази дорожче. Заміною вікон і труб такого збільшення не домогтися. Повірте вже, через мене пройшли сотні подібних справ.
Валентина Григорівна перевела подих.
— Тепер про борги. Щоб визнати їх спільними, недостатньо перебувати у шлюбі. Гроші мають піти на сімейні потреби. Утримувати іншу жінку — ваші особисті витрати, вам за них і відповідати. А оформити позику через кабінет дружини без її відома — це вже шахрайство. Заява в поліції є.
Денис побілів іще більше.
— І ще… — Сусідка склала руки на животі. — Вимагати розлучення без згоди вагітної дружини ви не маєте права. Після народження дитини ця заборона діє ще рік. Стаття 17 Сімейного кодексу. Марина ж може подати на розлучення, коли забажає. Тож ця погроза теж не спрацює: без її рішення вам не обійтися.
На кухні чулося лише цокання дідового настінного годинника.
— А ви взагалі хто? — нарешті вимовив Денис.
— Сусідка. Якщо знадобиться, буду свідком.
Підвівшись, він ні на кого не подивився. У спальні дістав з-під ліжка дорожню сумку й почав жбурляти всередину речі впереміш, не знімаючи з плічок. Марина стала у дверях.
— Ключі залиш.
В’язка вдарилася об тумбочку, відскочила на підлогу.
— Машину заберу. Її в шлюбі купували.
— Забирай. І кредит на неї брали в шлюбі.
Денис звів очі, наче збирався відповісти, але промовчав. Уже біля дверей обернувся до неї.
— Ще пошкодуєш, Маришо. Залишишся сама з дитиною, без грошей, з боргами на шиї. Через місяць подивимося, як ти заспіваєш.
За грюкнутими дверима довго чулося, як сумка б’ється об сходинки. Марина опустилася на підлогу, не сходячи з місця, спиною до стінної шафи. Стримуватися більше не виходило: вона ридала навзрид, по-дитячому, притискаючи кулак до рота. Валентина Григорівна, крекчучи, сіла поруч на табурет і поклала долоню їй на голову.
— Виплачся. Поки що можна, він пішов. А завтра вже буде ніколи — стільки всього треба зробити.
Над Мариною висіла стара темно-синя куртка. Коли ввечері вона перевірила внутрішню кишеню, заставного квитка там не було. Добре хоч фотографія збереглася. Збираючись, Денис насамперед поліз сюди, до шафи, саме до куртки. Виходить, знав, де залишив квиток, і ще розраховував устигнути. Пільговий строк у ломбарді закінчувався через сім днів.
У понеділок вранці Бондаренко сама вийшла на зв’язок.
— Марино Вікторівно, запит до ломбарду я надіслала, з ними поговорила. Медальйон поки що в них і залишиться. Але з’ясувалося ще дещо: у суботу ввечері, о сьомій, туди приходив ваш чоловік. Збирався викупити річ, тільки всієї суми в нього не виявилося: адже відсотки за цей час набігли. Обіцяв повернутися в понеділок, сьогодні. За словами приймальника, дуже нервував.
Марина стиснула телефон.
— А йому тепер можуть віддати медальйон?
— Ні, до кінця перевірки його затримали. Від вас потрібне впізнання. Завтра зможете туди дістатися?
— Так, поїду.
Після пошти й аптеки у Марини залишилося 1900. Увечері вона знову перераховувала їх: електричка до Березовська й назад, автобус, на тиждень молока та хліба. На підвіконні стояла дідова банка з рештою, відкладеною на чорний день. Після його смерті Марина так і не торкнулася цих грошей…
