До невеликого автовокзалу на околиці я дісталася під ранок. Соломія знову заснула, уткнувшись у моє плече. Навколо було майже порожньо: кілька сонних людей сиділи на лавках, хтось дрімав над сумкою, за склом тьмяно горіла лампа. Я сіла в найдальший куток і тільки тоді відчула, як тремтять ноги. У кишені лежали документи, трохи готівки й ключі від кімнати, куди я вже не повернуся. Довгого плану в мене не було. Була тільки одна думка: виїхати якнайдалі від Степана.
Перший автобус вирушив на світанку. Я вибрала місце в глибині салону, притиснула доньку до себе й дивилася, як за вікном повільно відступають темні будинки, паркани, мокрі дерева. Соломія прокинулася, потерла очі й тихо спитала:
— Мамо, куди ми їдемо?
Я поцілувала її в чоло.
— Туди, де нам буде спокійно. Де ніхто не лякатиме тебе.
Вона більше нічого не спитала, тільки міцніше обійняла мене. Я дивилася на дорогу й плакала беззвучно. За спиною лишалися роки шлюбу, сімейні свята, спільний стіл, надії, звичка думати, що я не сама. Я згадувала, як уперше переступила поріг того дому, як вірила, що зможу стати своєю, як раділа народженню Соломії серед тих стін. Тепер усе перетворилося на попіл, але на руках у мене спала донька, і це було важливіше за все, що я втратила…
