Те, що здавалося звичайною турботою діда про онуку, в одну мить постало зовсім інакше

Удень я потай зібрала найнеобхідніше: документи, трохи готівки, змінний одяг для Соломії, записи, які ще лишалися в мене. Сумку сховала так, щоб її не можна було помітити відразу. Богдана я не попередила. У глибині душі лишався крихітний залишок надії, що він сам скаже: «Іди, я допоможу». Але він мовчав. А мовчання в такій ситуації теж було вибором.

Уночі я підвелася, коли дім затих. Соломія спала в мене на руках, уткнувшись лобом у плече. Я відчинила двері, ступила в коридор, потім на подвір’я. Небо було темне, вологе, десь далеко гавкав собака. Я дійшла майже до воріт, коли за спиною пролунав різкий голос:

— Оксано! Куди ти з дитиною?

Я обернулася. Надія стояла з ліхтарем. Світло тремтіло в її руці. З дому вийшов Степан, повільно, важко. За ним з’явився Богдан — блідий, із червоними очима, ніби теж не спав.

Я притиснула Соломію до себе.

— Будь ласка, не зупиняйте мене. Я більше не можу тут залишатися. Я мушу вивезти доньку.

Надія підбігла й схопила мене за руку.

— Не смій! Це дитина нашої родини!

Я впала на коліна, бо ноги не витримали. Сльози потекли самі.

— Я не хочу ганьби. Не хочу війни. Але якщо залишуся, моя дівчинка не матиме спокою. Зрозумійте хоч тепер.

Богдан підійшов ближче. Голос у нього був хрипкий.

— Оксано, не йди так. Я знаю, що був неправий. Але якщо ти забереш Соломію, я не витримаю.

Я підвела на нього очі. Вся любов, яка колись тримала мене біля нього, тепер була перемішана з болем.

— А ти думав, як я витримувала? Поки я просила повірити, ти захищав не доньку, а батька. Якби не запис, ти б і далі казав, що я зруйнувала сім’ю.

Він опустив голову. На обличчі його з’явилося страждання, але він не зробив кроку, щоб мене затримати. Надія і Степан усе ще стояли біля воріт. Тоді я підвелася й сказала вже спокійно, бо всередині більше не лишилося місця страху:

— Я піду цієї ночі. Якщо хтось спробує мене зупинити, хай знає: доньку я не залишу. Нізащо.

У цю мить Соломія прокинулася. Вона обхопила мене за шию й тихо, зі схлипом, промовила:

— Мамо, мені страшно. Я не хочу тут.

Ці слова вдарили по всіх сильніше за крик. Богдан закрив обличчя руками. Надія похитнулася. Степан зблід і опустив голову. Я скористалася цією секундою, рвонула до воріт і вибігла на дорогу. Надія кинулася слідом, але Богдан утримав її. Позаду пролунав її надломлений крик:

— Підеш — не повертайся!