Ранок після викриття був сірим і безкінечно важким. Ніхто не говорив голосно. Навіть посуд дзенькав обережніше, ніж зазвичай. Я тримала Соломію поруч, стежила за кожним рухом дорослих і розуміла: правда відкрита, але це ще не свобода. Степан усе ще перебував у домі. Надія, попри потрясіння, могла будь-якої миті стати на захист чоловіка. Богдан був розчавлений, але лишався його сином. Будь-хто з них міг спробувати зупинити мене.
За сніданком Надія раптом заговорила. Обличчя в неї було опухле від сліз, але голос став жорстким.
— Якщо ти вирішила кудись вивезти дівчинку, скажи одразу. Думаєш, показала всім цей жах — і тепер можеш робити що завгодно? Соломія наша онука. Вона кров цієї родини. Не смій забирати її нишком.
Я тримала ложку, і пальці в мене біліли від напруги.
— Я не збираюся позбавляти вас онуки зі злості. Але я її мати. І я не залишу доньку там, де їй страшно.
— Страшно? — Надія сіпнулася, ніби я вдарила її. — Це ти її довела. Вона ночами плаче, бо ти відірвала її від людини, яку вона любить. Спитай хоч сусідів: усі бачили, як Степан носився з нею. А тепер ти робиш із нас чудовиськ.
Клубок підступив до горла.
— Я роблю тільки одне — захищаю Соломію від того, чого ви не хочете бачити.
— Досить! — вигукнула свекруха. — Спробуєш піти — спершу через мене переступиш.
Степан мовчав у кутку. Його нерухомість лякала більше за крик. Він не виправдовувався, не просив, тільки дивився спідлоба. Я бачила, що відкрита правда не зробила його слабким для мене; навпаки, вона зробила його непередбачуваним. Я зрозуміла: чекати не можна…
