Запис закінчився, але ніхто не ворухнувся. У кімнаті стояла така тиша, що чути було, як за вікном вітер ворушить гілля. На екрані застиг останній кадр: Степан, нахилений над сплячою дівчинкою, і його рука, що завмерла над ковдрою. Родичі дивилися то на нього, то на мене, то на Соломію, ніби намагалися скласти світ наново, але колишня картина вже розсипалася.
Надія дивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше.
— Я прожила з тобою стільки років, — прошепотіла вона, а потім голос її зірвався на крик. — І ніколи б не подумала… Як ти міг? Із власною онукою?
Степан сидів на стільці, весь сірий, вологий від поту.
— Нічого не було, — повторював він. — Нічого. Я просто люблю її. Ви самі все перекрутили. Я не хотів поганого.
Але виправдання вже не діяли. В очах рідних читалися жах, відраза, розгубленість. Хтось притиснув до себе дитину. Хтось тихо заплакав. Богдан не вимовляв ані слова. Я бачила, як у ньому б’ються дві сили: синівська віра і правда, від якої не можна відвернутися. Він дивився на екран так, ніби той щоразу наново завдавав удару.
Я міцніше обійняла Соломію. Голос у мене тремтів, але я змусила себе говорити.
— Ось чому я не спала ночами. Ось чому тримала доньку при собі. Я не вигадувала, не хотіла ганьби, не будувала пасток. Я просто намагалася захистити дитину, а мене ніхто не чув.
Надія розридалася. Вона вдарила Степана по плечу, потім ще раз, уже майже безсило.
— Ти знищив нас. Усіх знищив. Як я тепер людям у вічі дивитимуся?
Степан підвівся, але ноги в нього тремтіли.
— Я нічого не зробив. Я тільки хотів, щоб онука спокійно спала. У мене не було лихих думок.
Що більше він говорив, то слабше й жалюгідніше це звучало. Запис був надто ясний. Навіть ті, хто хотів би прикритися звичними словами про родину й пошану, не знаходили, що сказати.
Раптом Богдан скрикнув:
— Тату… чому? Чому ти взагалі туди зайшов? Чому підходив до моєї доньки вночі?
Степан опустив голову. Плечі в нього затрусилися. Я дивилася на нього й відчувала дивну суміш почуттів. Ненависть, страх, біль, жаль до зруйнованого життя. Але над усім цим стояла одна думка: Соломія має бути в безпеці. Я не мала права зм’якшитися тільки тому, що іншим стало боляче від правди.
— Я не хотіла виносити це перед усіма, — сказала я, повернувшись до рідні. — Але якби я й далі мовчала, що було б із моєю донькою? Хто з вас повірив би мені без цих кадрів?
Хтось тихо сказав:
— Оксана має рацію. Не можна залишати дівчинку поруч із ним.
Інші перешіптувалися. Хтось казав, що треба звертатися до поліції. Хтось — що не можна губити родину й виносити ганьбу назовні. Слова летіли з усіх боків, але до Степана вже ніхто не підходив. Він сидів у кутку, згорбившись, ніби за один вечір постарів.
Надія опустилася на підлогу, закрила обличчя руками й бурмотіла:
— Як тепер жити… Як вийти до людей…
Богдан підійшов до мене. Його очі були червоні, голос — зламаний.
— Оксано, пробач. Я не вірив. Я думав, ти накручуєш себе. Я говорив жахливі речі. Я не знаю, що тепер робити.
Я дивилася на нього крізь сльози. Запізно, хотіла сказати я. Але слів не було. Біль виявився глибшим за мову. Я лише похитала головою, притискаючи Соломію до грудей.
Родичі розходилися довго. Одні давали поради, інші ховали очі. Дім, ще недавно гамірний, поступово спорожнів і став глухим. Коли лишилися тільки ми, тиша зробилася в’язкою. Степан сидів нерухомо, Надія плакала, Богдан дивився в підлогу. Я взяла Соломію й пішла до кімнати, замкнувши двері.
Тієї ночі я знову не спала. Місячне світло падало на обличчя доньки, роблячи його зовсім маленьким і беззахисним. Я гладила її волосся й шепотіла:
— Пробач, моя дівчинко. Я мала зрозуміти раніше. Але тепер ми підемо. Чого б це не коштувало, ми підемо.
Рішення було ухвалене остаточно. Дім, у якому все сталося, більше не міг бути для нас домом. Залишатися означало щодня ходити поруч із небезпекою і чужим запереченням. А я більше не могла ризикувати нею ні заради шлюбу, ні заради рідні, ні заради страху перед осудом…
