В іншому місті я зняла дешеву кімнату в старому будинку на вузькому провулку. Кімната була тісна, з потрісканою стіною й запахом сирості, але там були двері, які я могла замкнути сама. Це здавалося розкішшю після дому, де навіть тиша належала не мені. Я влаштувалася в невелике кафе, брала зайві зміни, економила кожну копійку, прала одяг уночі, щоб до ранку він устигав підсохнути. Їжі іноді ледь вистачало, втома підкошувала, але Соломія більше не прокидалася в чужих руках, і це давало мені сили.
Спокій, однак, виявився недовгим. За кілька днів я помітила в провулку силует. Поверталася після зміни, тримала Соломію за руку, і раптом біля дальнього рогу майнула темна постать. Я озирнулася — людина зникла. Серце впало. Я відразу подумала про родину чоловіка. Надія не змириться. Степан, якщо вирішить шукати нас, теж не відступить. Страх знову оселився поруч, тільки тепер в іншій кімнаті.
Пізно ввечері, коли я заколисувала доньку, у двері постукали. Голосно, наполегливо. Я завмерла.
— Оксано, відчини. Це я, Богдан. Мені треба поговорити.
Від його голосу всередині все стиснулося. Я розуміла, що вічно ховатися не вийде. Обережно прочинила двері, лишивши ланцюжок. Переді мною стояв чоловік. За ці дні він ніби постарів: запалі щоки, темні кола під очима, погляд, повний утоми й провини.
Я впустила його. Він оглянув бідну кімнату, тонку ковдру, сумку з дитячими речами, чашку на підвіконні. Обличчя в нього сіпнулося. Мабуть, тільки тоді він по-справжньому побачив, куди привело його невір’я: не до сімейного миру, а до сирої кімнати, де його дружина й донька ховалися від тих, кого раніше називали рідними.
— Ти привела доньку ось сюди? — тихо спитав він. — Думаєш, зможеш так жити? Повернися. Я захищатиму вас. Батько більше не посміє.
Сльози підступили відразу, але голос мій став твердішим, ніж я чекала.
— Ти говориш про захист зараз? Коли я кричала, ти мене не чув. Якби не запис, ти б і досі вважав мене істеричкою. Скажи чесно: ти мені віриш чи просто хочеш повернути все як було?
Богдан опустив голову.
— Я був неправий. Я не міг повірити, що батько здатен на таке. Це розірвало мене. Але тепер я хочу бути поруч. Дай мені шанс.
Я дивилася на нього й відчувала, як дві частини моєї душі сперечаються. Одна хотіла кинутися до нього, повірити, втомитися від самотності. Інша пам’ятала кожну ніч, кожну сварку, кожне його «годі» замість підтримки.
— Я не повернуся в той дім, — сказала я. — Там кожна стіна просякнута страхом. Якщо ти справді любиш нас, не змушуй мене повертатися.
Він довго мовчав. Потім сів на край стільця, закрив обличчя руками. Сльози капнули на підлогу.
— Я зрозумів. Я не тягнутиму вас силоміць. Тільки прошу: не позбавляй мене Соломії остаточно. Дозволь мені інколи бачити її. Я все ще її батько.
Я не відповіла відразу. Мені було боляче за нього, але біль за доньку був сильніший. Нарешті я кивнула. Не як дружина, яка прощає, а як мати, яка розуміє: дитині може бути потрібен батько, якщо він навчиться бути безпечним.
За кілька днів прийшла Надія. Вона стояла у дворі старого будинку й кричала так голосно, що сусіди відчиняли вікна.
— Оксано! Де моя онука? Ти зруйнувала родину, осоромила нас, а тепер ховаєш дитину!
Я не відчиняла. Стояла всередині, притискаючи Соломію до себе, і слухала, як свекруха то лається, то плаче, то погрожує. Перед відходом вона кинула:
— Ти не втечеш. Соломія належить нашій родині. Ми її повернемо.
Коли кроки стихли, я опустилася на підлогу і ще довго не могла підвестися. Я зрозуміла: втеча була лише початком. Тепер мені потрібна була не тільки сміливість, а й захист, який не можна відібрати криком під дверима…
