Те, що здавалося звичайною турботою діда про онуку, в одну мить постало зовсім інакше

Тієї ночі я почула, як відчинилися двері Степанової кімнати. Його кроки повільно потяглися коридором. Я лежала поруч із Соломією, не рухаючись, але все тіло стало кам’яним. Кроки зупинилися біля наших дверей. Потім пролунав шепіт, ледь чутний, холодний, від якого в мене перехопило подих:

— Соломійко, дід скучив. Чого ти від мене ховаєшся?

Я заплющила очі й міцніше обійняла доньку. Він стояв довго. Потім нарешті пішов. Я ще кілька хвилин не могла поворухнутися, відчуваючи на шкірі липкий піт.

Уранці Надія покликала мене на кухню. Її голос був рівний, але в ньому дзвеніла сталь.

— Ти доки збираєшся влаштовувати бунт? Щоночі тримаєш дівчинку так, ніби хтось її краде. Степан не спить через тебе. Дім не спить. Ти уявляєш, що скажуть родичі?

— Я хочу, щоб Соломія була в безпеці, — відповіла я. — Більше нічого.

Свекруха зневажливо примружилася.

— У безпеці? Від кого? Від рідного діда? Думай, що кажеш, Оксано. Ти вже перейшла межу.

Я підвела очі. Голос тремтів, але всередині була тверда лінія, за яку я більше не збиралася відступати.

— Я мати. І якщо відчую небезпеку, захищатиму доньку, навіть якщо ніхто в цьому домі мене не зрозуміє.