Те, що здавалося звичайною турботою діда про онуку, в одну мить постало зовсім інакше

Близько другої години ночі двері нашої кімнати тихо здригнулися. Я дивилася на екран телефона з-під ковдри й спершу не повірила власним очам. Степан увійшов майже безшумно. Він підійшов до ліжка, зупинився поруч із Соломією й простягнув руку, ніби хотів торкнутися її. Я була певна, що замкнула двері зсередини, але, мабуть, того вечора не до кінця повернула замок, і він зумів увійти. У напівтемряві його обличчя здавалося чужим, роздратованим, позбавленим звичної маски.

Він нахилився, але раптом підвів очі. Погляд уперся просто в місце, де була захована камера. Кілька секунд він стояв нерухомо. У мене серце зупинилося. Я зрозуміла: він здогадався. Не обов’язково побачив пристрій ясно, але відчув, що за ним стежать. Потім він повільно випростався, відступив і вийшов.

Після цього я майже зламалася. До ранку сиділа з Соломією на руках, не наважуючись навіть задрімати. Кожен порух у домі здавався передвісником біди. Я розуміла: тепер Степан знає, що я не просто підозрюю. Він може почати діяти інакше, обережніше або, навпаки, зліше. У будь-якому разі небезпека стала ближчою.

За сніданком він був зовні спокійний. Навіть усміхався. Але очі стали холодними, настороженими. У якийсь момент він промовив, ніби ні до кого не звертаючись:

— Дивні часи настали. Люди тепер тягнуть у дім усякі пристрої, стежать одне за одним. І вже не розумієш, кому вірити.

Ложка в моїй руці затремтіла, трохи каші впало на стіл. Надія насторожилася.

— Це ти про що?

Степан лише всміхнувся й ковзнув поглядом по мені. Богдан насупився.

— Оксано, скажи, що ти не дійшла до такого.

Горло мені стиснуло. Якщо зізнаюся — мене знищать. Якщо заперечуватиму — Степан однаково знає. Я промовчала. Це мовчання пролунало гучніше за будь-яке зізнання. Увесь день я жила як у тумані, намагаючись не залишати Соломію ні на хвилину. Мені здавалося, що дім спостерігає за мною всіма щілинами, всіма дзеркалами, всіма поглядами. Надвечір я зробила те, що давно мала зробити: скопіювала записи на маленький накопичувач і сховала його в кишеню старої куртки. Це була моя єдина страховка.

Пізньої ночі Соломія знову плакала. Вона кликала діда, і її плач розривав мені серце на шматки. Я заколисувала її, цілувала вологе чоло й шепотіла:

— Рідна, вір мамі. Я знаю, тобі важко. Але мама поруч. Мама тебе захистить.

І саме в цю мить у двері постукали. Спершу раз, потім ще. Я здригнулася так, що Соломія завмерла в мене на руках.

— Оксано, відчини, — почувся хрипкий голос Степана. — Я тільки подивлюся на онуку. На хвилину. Не будь такою жорстокою.

Я не відповіла. Стук став сильнішим, наполегливішим. Соломія перелякано притиснулася обличчям до моїх грудей. Я сиділа нерухомо, ніби двері трималися не на замку, а на моїй волі. Нарешті кроки віддалилися. Але навіть коли в коридорі знову стало тихо, мене й далі трусило.

Уранці Надія влаштувала розмову при всіх. Вона стояла біля столу, бліда від злості, і голос її звучав голосно, щоб чули і Богдан, і Степан.

— Оксано, скільки можна? Дівчинка плаче, дім не спить, Степан через тебе місця собі не знаходить. Ти хочеш перетворити наше життя на пекло?

Я намагалася говорити рівно.

— Я прошу тільки одного: не змушуйте мене чинити проти совісті. Соломія має бути поруч зі мною.

Надія вдарила долонею по столу.

— Совість? Не прикривайся красивими словами. Ти принижуєш старшого чоловіка перед родиною. Уже сусіди перешіптуються, що ти нешаноблива, що тобі ніхто не вказ.