Увечері, коли дім поринув у сон, я взяла накопичувач і вийшла. До Марти було неблизько, але я йшла майже бігом темною вулицею, притискаючи кишеню рукою, ніби там лежала не маленька річ, а все наше з донькою життя. Коли подруга відчинила двері, я простягнула їй накопичувач.
— Збережи це. Якщо зі мною щось станеться, покажи людям. Я більше не знаю, чого чекати.
Марта обійняла мене міцно, по-справжньому.
— Я поруч, Оксано. Що б не сталося, ти не сама.
Ці слова прорвали в мені греблю. Я плакала в неї на плечі, але довго затримуватися не могла. Вдома була Соломія. Я повернулася майже бігом і, увійшовши в коридор, одразу побачила: двері нашої кімнати прочинені. Усередині горів нічник. Серце провалилося вниз.
Степан сидів біля ліжка. Його рука лежала на ковдрі біля сплячої Соломії. Він підвів голову повільно, як людина, яку не застали зненацька, а лише перервали.
— Ти довго збираєшся воювати зі мною? — спитав він низько. — Я люблю онуку. А ти робиш із мене чудовисько.
Я кинулася до доньки й притиснула її до себе.
— Вийдіть. Негайно. Я більше не дозволю вам підходити до Соломії.
Шум розбудив дім. До кімнати вбіг Богдан, за ним Надія. Чоловік побачив мене з донькою на руках, Степана біля ліжка і відразу зірвався:
— Оксано, ти зовсім себе не контролюєш? Батько просто сидів поруч з онукою!
Я повернулася до нього, захлинаючись сльозами.
— Наскільки треба осліпнути, щоб не бачити очевидного? Якщо я не стану на бік Соломії, хто стане? Ти її батько чи тільки син свого батька?
Богдан побагровів.
— Досить! Якщо ти й далі звинувачуватимеш мого батька, ми не зможемо жити разом. Ти цього хочеш? Розлучення?
Я завмерла. Слово вдарило так боляче, ніби мене штовхнули в груди. У цю хвилину я втратила не тільки підтримку, а й колишнього чоловіка. Все, що тримало мене в цьому домі, розсипалося. І разом із болем прийшла відчайдушна ясність: мовчати більше не можна, навіть якщо правда зруйнує все остаточно…
