Наступного дня я майже не випускала Соломію з рук. Сиділа біля вікна, дивилася, як вона перебирає кубики, і відчувала, як у мені вигоряє остання слабкість. Степан більше не приховував злості. Надія говорила зі мною крізь зуби. Богдан уникав погляду й ходив так, ніби я вже стала для нього чужою. Загроза розлучення звучала в голові без кінця, то голосно, то майже пошепки, але поруч із нею звучало інше, набагато сильніше: якщо я відступлю, хто захистить дитину?
Мені були потрібні такі докази, які неможливо пояснити турботою, випадковістю чи моєю хворобливою уявою. Записів у Марти було досить, щоб насторожитися, але я боялася, що родина все оберне проти мене. Скажуть, що я підлаштувала, вирвала з контексту, сама довела стару людину. Я розуміла: потрібен останній, ясний фрагмент.
За кілька днів я дістала ще одну маленьку камеру й сховала її в плюшевого ведмедика, якого Соломія любила найбільше з усіх іграшок. Вона засинала з ним, притискала до щоки, тягала по дому. Мені було тяжко використовувати дитячу іграшку як пастку, але іншого способу я не бачила. Увечері я поклала ведмедика біля узголів’я нашого ліжка й лягла поруч із донькою, вдаючи спокій.
Близько третьої двері ледь чутно прочинилися. До кімнати проникла тонка смужка світла. На порозі з’явився Степан. Я заплющила очі, але не спала. Соломія лежала між мною і стіною, дихала рівно. Свекор підійшов ближче, зупинився біля ліжка. Його дихання було важке, нерівне. Я відчувала, як він нависає над нами, і притискала доньку, намагаючись не виказати себе тремтінням.
Він нахилився і простягнув руку. У цю мить Соломія сонно ворухнулася, обійняла мене за шию й прошепотіла:
— Мамо…
Степан завмер. Я ледь прочинила очі й побачила, як по його обличчю пробіг спалах злості й досади. Він різко відступив, розвернувся й вийшов, причинивши двері так тихо, ніби нічого не було.
Коли кроки стихли, я сіла на ліжку, вся мокра від холодного поту. Дістала телефон, перевірила запис із ведмедика. Цього разу картинка була ясною. Степан у напівтемряві, його обличчя, рука, зависла над ковдрою, поза людини, яка прийшла не просто подивитися здалеку. Я плакала, затуляючи рот долонею, щоб не розбудити Соломію. Не від полегшення навіть, а від жаху: тепер у мене було те, чого я шукала, але ціна цієї правди виявилася надто страшною…
