Увечері після кузні ми поверталися до бібліотеки. Назар читав дедалі впевненіше. Книжки, які роками стояли на полицях як окраса батькового дому, тепер оживали в його голосі. Він питав про слова, сперечався з авторами, знаходив у віршах і п’єсах не те, чого мене вчили вчителі, а щось своє, винесене з вогню й неволі.
Одного разу він читав вірші про красу, яка переживає час. Його голос ішов низько, рівно, і рядки ніби ставали важчими, відчутнішими. Я слухала, дивлячись не на книжку, а на його обличчя. Світло лампи лягало на шрами на його пальцях, на складку між бровами, на обережний рух губ.
— Ти віриш, що краса може не зникати? — спитала я.
Назар закрив книжку не відразу.
— Сама річ зникає. Квітка в’яне. Обличчя старіє. Залізо іржавіє, якщо про нього забути. Але пам’ять про красу може жити довго. Іноді довше за людину.
— А що найкрасивіше ти бачив?
Він мовчав. Я вже подумала, що питання надто особисте, і хотіла відступити, але Назар тихо сказав:
— Тебе вчора в кузні.
Я завмерла.
— Мене?
— Ти була вся в сажі. Сердилася на кривий цвях. Потім засміялася, коли він нарешті вийшов схожим на цвях. Ти не думала, який маєш вигляд. Не ховала рук. Не чекала, що хтось дозволить тобі бути живою. Це було красиво.
Слова лягли між нами так обережно, що я боялася дихати.
— Назаре…
— Пробач, — він відразу опустив погляд. — Я не повинен був.
— Скажи ще раз.
Він підвів очі. У них був страх, але й щось сильніше за страх.
— Ти красива, Олеся. Не тому, що в тебе правильне обличчя чи тонкі руки, хоча й це правда. Ти красива, бо в тобі є світло, яке не змогли загасити ні крісло, ні чужий жаль, ні відмови. Ті чоловіки бачили колеса й припиняли дивитися. Я дивлюся далі.
Усередині мене здригнулося щось, що довго трималося на болю.
— Ти бачиш мене?
— Усю, наскільки мені дозволено. Розумну. Вперту. Налякану, коли ніхто не бачить. Сміливу, коли думаєш, що сміливості вже не лишилося. Я бачу жінку, яку не можна було назвати марною ні на одну мить.
Я простягнула руку й узяла його долоню. Він тримав мою так дбайливо, ніби все ще остерігався власної сили.
— Здається, я люблю тебе, — сказала я.
Обличчя Назара ніби враз зблідло.
— Не кажи цього.
— Чому?
— Бо ці слова небезпечні для тебе. Для мене. Для нас обох. Те, що влаштував твій батько, ще можна назвати обов’язком. Якщо люди вирішать, що між нами почуття…
— Люди вже вирішили про мене все, що хотіли.
— Не все, — сказав він. — Повір, вони вміють бути гіршими.
Я під’їхала ближче. Колеса тихо рипнули по підлозі.
— Уперше за багато років я почуваюся не річчю, яку намагаються прилаштувати, і не помилкою, яку треба сховати. Ти дивишся на мене так, ніби я існую цілком. А я бачу тебе, Назаре. Не Брилу. Не працівника біля горна. Не чужу власність. Людину, яка читає вірші так, ніби повертає їх собі.
Він заплющив очі.
— Я покохав тебе ще тоді, в першу розмову. Коли ти спитала про книжку й слухала так, ніби моя відповідь має вагу. Відтоді щодня я забороняв собі думати про це. Не допомогло.
— Тоді скажи.
Він вимовив майже беззвучно:
— Я люблю тебе.
Наш перший поцілунок був не сміливим і не красивим у тому розумінні, про яке пишуть романи. Він був обережним, тремким, сповненим страху. Але для мене він став першою миттю, коли неможливе перестало бути стіною й перетворилося на двері…
