Кілька місяців ми жили всередині крихкого, вкраденого щастя. Ззовні все лишалося майже незмінним: Назар допомагав мені вранці, працював у кузні, супроводжував мене домом, виконував батькові розпорядження, говорив при сторонніх мало й шанобливо. Я займалася рахунками, листами, книжками, вчилася біля ковадла. Для чужих очей ми були дивною, але корисною домовленістю: безпорадна донька господаря й призначений їй захисник.
Усередині нашої маленької тиші все було інакше. Ми навчилися говорити поглядами при людях і словами — коли двері зачинялися. Назар залишав для мене на столі книжки з позначеними сторінками. Я знаходила в його кишенях маленькі металеві дрібнички, які він робив у вільні хвилини. Ми сміялися пошепки, сперечалися, читали, мовчали поруч так спокійно, як раніше я не вміла мовчати ні з ким.
Батько або не помічав, або вдавав. Тепер я частіше усміхалася, легше прокидалася, перестала дивитися у вікно так, ніби життя йде за шибкою без мене. Назар був уважний без показної запобігливості. Він не нав’язував турботу, а пропонував її. Батько бачив це. Бачив, як я змінююся, як зникає з мого голосу сухий захист, яким я прикривалася після відмов. Але питань не ставив.
Ми стали близькими так само, як і все між нами відбувалося: не раптово, не грубо, не з цікавості, а з довіри, що росла день у день. Я не стану описувати те, що належало тільки нам. Скажу лише, що Назар і в коханні лишався таким самим дбайливим, як у турботі. Він ставився до мого тіла не як до зламаної речі і не як до святині, якої страшно торкнутися, а як до живого тіла коханої жінки. Поруч із ним я вперше не соромилася своєї нерухомості. Вона була частиною мене, але не всією мною.
До середини холодного сезону ми збудували світ, який не мав права існувати і все ж існував. Кузня, бібліотека, моя кімната, короткі дотики, довгі розмови, мрії, які ми не сміли розгортати до кінця. Іноді я питала:
— Що було б, якби ми могли поїхати?
Назар завжди відповідав не відразу.
— Я не знаю, де знайшлося б місце для таких, як ми.
— Але якби знайшлося?
— Тоді я збудував би тобі дім без порогів.
— А собі?
— Мені вистачило б дверей, які я можу відчинити сам.
Ці розмови були небезпечнішими за поцілунки. У них з’являлося майбутнє…
