Одного вечора ми сиділи в бібліотеці. За вікнами темніло рано, вітер ворушив голі гілки, вогонь у каміні потріскував, відкидаючи на стіни тремтливі тіні. Назар читав, але книжка поступово опустилася йому на коліна. Я під’їхала ближче, він нахилився до мене, і світ знову звузився до тепла його руки й мого дихання.
Ми не почули кроків.
Двері відчинилися.
— Олеся.
Голос батька був такий холодний, що я відсахнулася швидше, ніж устигла подумати. Назар схопився, потім відразу опустився на коліна, ніби тіло саме згадало страх раніше за розум. Батько стояв у дверях. На його обличчі були шок, лють і біль, який він іще не вирішив приховувати.
— Батьку, — сказала я, відчуваючи, як кров відливає від обличчя, — я поясню.
— Ти любиш його?
Це було не запитання. Це був вирок, що вимагав визнання.
Назар заговорив першим:
— Пане, це моя вина. Я не повинен був…
— Мовчати.
Слово вдарило по кімнаті. Назар завмер.
Батько дивився тільки на мене.
— Скажи мені правду.
Я могла збрехати. Могла заплакати, назвати себе жертвою, дозволити батькові обрушити весь гнів на Назара. У такому світі мені повірили б швидше, ніж йому. Однієї моєї брехні вистачило б, щоб знищити людину, яку я кохала.
— Так, — сказала я. — Я люблю його. І він любить мене. Це було взаємно. Якщо ти шукаєш винного, починай із мене.
Батько дивився так, ніби я заговорила мовою, якої він не знав.
— Назаре, вийди до своєї кімнати. Не покидай її, поки я не покличу.
— Пане…
— Зараз.
Він підвівся. Перед тим як вийти, подивився на мене. У цьому погляді було стільки страху, що в мене перехопило подих. Потім двері зачинилися.
Батько підійшов до каміна й зупинився, ніби боявся наблизитися до мене.
— Ти розумієш, що зробила?
— Закохалася в людину, яка була до мене добрішою за всіх вільних чоловіків, що приходили в цей дім.
— Ти говориш про раба.
— Я говорю про Назара.
— Якщо про це дізнаються, тебе знищать. Не просто пожаліють, не просто засудять. Назвуть божевільною, розпусною, остаточно зіпсованою. Ти втратиш навіть той жаль, на який поки що можеш розраховувати.
— Жаль ніколи не був захистом.
— Я віддав його тобі, щоб ти була в безпеці!
— Тоді не варто було віддавати мені людину, яка вміє бачити мене живою.
Ми обоє кричали. Вірніше, батько кричав, а я вперше не ховалася за ввічливістю.
— Я хотів уберегти тебе від самотності, а не кинути в скандал.
— Я не самотня. У цьому й річ. З Назаром я вперше за роки не почуваюся тягарем.
— А коли я помру? — спитав він, різко стишивши голос. — Коли дім перейде до Григора? Ти думаєш, він дозволить тобі тримати поруч поневоленого чоловіка? Він продасть Назара в перший же день, а тебе відправить туди, де ти доживатимеш на чужій ласці.
— Тоді звільни його.
Слова вирвалися самі. Батько завмер.
— Звільни Назара. Дозволь нам поїхати. Ми знайдемо місце.
— Ти думаєш, за брамою цього краю на вас чекає милосердя? Жінка твого становища і колишній раб поруч — це не казка про свободу. Упередження не закінчуються на межі дороги.
— Мені байдуже.
— А мені ні. Я твій батько.
— Саме тому ти мусиш зрозуміти: життя без нього стане для мене тією самою в’язницею, від якої ти намагаєшся мене врятувати.
Він сів. В одну мить лють вийшла з нього, лишивши втомленого чоловіка з сивими скронями й руками, які більше не знали, що втримувати.
— Чого ти хочеш від мене?
— Не відбирай його. Не вдавай, що це бруд чи помилка. Ти сам поставив нас поруч. Тепер визнай, що між нами виникло щось справжнє.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.