Одного вечора ми сиділи в бібліотеці. За вікнами темніло рано, вітер ворушив голі гілки, вогонь у каміні потріскував, відкидаючи на стіни тремтливі тіні. Назар читав, але книжка поступово опустилася йому на коліна. Я під’їхала ближче, він нахилився до мене, і світ знову звузився до тепла його руки й мого дихання.
Ми не почули кроків.
Двері відчинилися.
— Олеся.
Голос батька був такий холодний, що я відсахнулася швидше, ніж устигла подумати. Назар схопився, потім відразу опустився на коліна, ніби тіло саме згадало страх раніше за розум. Батько стояв у дверях. На його обличчі були шок, лють і біль, який він іще не вирішив приховувати.
— Батьку, — сказала я, відчуваючи, як кров відливає від обличчя, — я поясню.
— Ти любиш його?
Це було не запитання. Це був вирок, що вимагав визнання.
Назар заговорив першим:
— Пане, це моя вина. Я не повинен був…
— Мовчати.
Слово вдарило по кімнаті. Назар завмер.
Батько дивився тільки на мене.
— Скажи мені правду.
Я могла збрехати. Могла заплакати, назвати себе жертвою, дозволити батькові обрушити весь гнів на Назара. У такому світі мені повірили б швидше, ніж йому. Однієї моєї брехні вистачило б, щоб знищити людину, яку я кохала.
— Так, — сказала я. — Я люблю його. І він любить мене. Це було взаємно. Якщо ти шукаєш винного, починай із мене.
Батько дивився так, ніби я заговорила мовою, якої він не знав.
— Назаре, вийди до своєї кімнати. Не покидай її, поки я не покличу.
— Пане…
— Зараз.
Він підвівся. Перед тим як вийти, подивився на мене. У цьому погляді було стільки страху, що в мене перехопило подих. Потім двері зачинилися.
Батько підійшов до каміна й зупинився, ніби боявся наблизитися до мене.
— Ти розумієш, що зробила?
— Закохалася в людину, яка була до мене добрішою за всіх вільних чоловіків, що приходили в цей дім.
— Ти говориш про раба.
— Я говорю про Назара.
— Якщо про це дізнаються, тебе знищать. Не просто пожаліють, не просто засудять. Назвуть божевільною, розпусною, остаточно зіпсованою. Ти втратиш навіть той жаль, на який поки що можеш розраховувати.
— Жаль ніколи не був захистом.
— Я віддав його тобі, щоб ти була в безпеці!
— Тоді не варто було віддавати мені людину, яка вміє бачити мене живою.
Ми обоє кричали. Вірніше, батько кричав, а я вперше не ховалася за ввічливістю.
— Я хотів уберегти тебе від самотності, а не кинути в скандал.
— Я не самотня. У цьому й річ. З Назаром я вперше за роки не почуваюся тягарем.
— А коли я помру? — спитав він, різко стишивши голос. — Коли дім перейде до Григора? Ти думаєш, він дозволить тобі тримати поруч поневоленого чоловіка? Він продасть Назара в перший же день, а тебе відправить туди, де ти доживатимеш на чужій ласці.
— Тоді звільни його.
Слова вирвалися самі. Батько завмер.
— Звільни Назара. Дозволь нам поїхати. Ми знайдемо місце.
— Ти думаєш, за брамою цього краю на вас чекає милосердя? Жінка твого становища і колишній раб поруч — це не казка про свободу. Упередження не закінчуються на межі дороги.
— Мені байдуже.
— А мені ні. Я твій батько.
— Саме тому ти мусиш зрозуміти: життя без нього стане для мене тією самою в’язницею, від якої ти намагаєшся мене врятувати.
Він сів. В одну мить лють вийшла з нього, лишивши втомленого чоловіка з сивими скронями й руками, які більше не знали, що втримувати.
— Чого ти хочеш від мене?
— Не відбирай його. Не вдавай, що це бруд чи помилка. Ти сам поставив нас поруч. Тепер визнай, що між нами виникло щось справжнє.
За вікнами вітер бився в шибки. Десь за стіною Назар чекав рішення, від якого залежало все його життя. Я сиділа перед батьком і вперше розуміла, що можу втратити не надію, а людину…
