На початку теплого сезону я вперше попросила спробувати сама.
Назар підвів голову від ковадла. Він робив петлю для дверей комори: залізо світилося помаранчевим, жар плив над ним прозорим тремтінням.
— Що спробувати?
— Ударити молотом. Зробити хоч щось.
Він насупився.
— Тут жарко. Іскри. Метал може відскочити. Тобі буде незручно.
— Мені все життя кажуть, що мені буде незручно. Саме тому за мене все роблять інші.
Назар не відповів відразу. Він подивився на мої руки, на крісло, на ковадло, ніби приміряв не лише відстань, а й страх, який інші люди давно поселили в мені.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Але ми зробимо це безпечно.
Він поставив крісло під потрібним кутом, відсунув зайве, вибрав маленький шматок металу, нагрів його до м’якого світіння й поклав на край ковадла. Потім приніс легший молот. Для нього він, мабуть, був іграшкою. Для мене — серйозною вагою.
— Не бий з усієї сили, — пояснив Назар. — Спершу відчуй рух. Плечем, не лише кистю. Ось сюди.
Я замахнулася. Молот ударив жалюгідно, дзвінко, майже смішно. На металі ледь лишився слід.
— Іще, — сказав він.
— Це марно.
— Ні. Це перший удар. Вони рідко бувають добрими.
Я вдарила знову. Потім іще. Плечі швидко заболіли, долоні почали ковзати від поту, волосся липло до скронь, обличчя палало від жару. Метал згинався мізерно мало, але все ж згинався. Я бачила це. Бачила, як під моїм ударом змінюється форма речі. Не під чужою рукою, не за наказом, не завдяки батьковим грошам, а через зусилля, що виходило від мене.
Коли шматок охолов, Назар підняв його кліщами й показав мені нерівну, кривувату смужку.
— Ось.
— Жахливо.
— Твоє, — заперечив він. — Ти це зробила.
Я засміялася, і сміх раптом зірвався в сльози. Мені стало соромно, але зупинитися я не могла. Назар мовчки поклав метал, підійшов ближче, але не торкнувся мене без дозволу.
— Олеся?
— Я думала, — сказала я крізь сльози, — що в мене більше немає сили. Що вся сила лишилася там, у дитинстві, до падіння.
— Вона нікуди не поділася. Просто тобі рідко давали справу, де вона могла б проявитися.
Від того дня кузня стала для мене не місцем, куди мене привозили дивитися, а простором, де я могла робити. Назар учив терпляче: як розуміти колір металу, як тримати інструмент, де зупинитися, щоб не зіпсувати заготовку. Я не могла виконувати важку роботу, але могла робити мале: гачки, прості скоби, нерівні декоративні завитки. Іноді вироби виходили грубими, іноді смішними, але вони існували. Я створювала їх своїми руками.
Мої ноги, як і раніше, мовчали. Але руки, плечі, спина, дихання — все інше тіло раптом нагадало про себе. Не як джерело болю, а як можливість…
