Таня вирішила піти від чоловіка, але несподіваний спадок змусив свекруху будувати плани за неї

— Сергію, розшукай мою єдину онуку. Лікарі відводять мені зовсім мало часу. Хвороба підступила надто близько, і жодними грішми її вже не вилікувати. Я й так живу в борг у небес. Мені треба здійснити її найзаповітніше бажання. З’ясуй, про що вона мріє, і розкажи мені.

Валерій Петрович Лісовський раніше вмів метати громи й блискавки з будь-якого приводу. Тяжка хвороба пом’якшила його, зробила душевнішим. Тепер пошук онуки перетворився для нього на ідею фікс. Заради цього він облишив навіть звичні настанови синам: перестав виховувати їх і майже втратив інтерес до їхніх справ.

Обоє давно були зрілими, забезпеченими людьми, серйозними бізнесменами, як і батько. Але одне безмежно засмучувало Валерія Петровича: жоден так і не одружився офіційно. Випадкові подружки змінювали одна одну, про дітей сини й чути не хотіли та відбувалися жартами.

Під час чергового їхнього приїзду на Кіпр, куди Лісовський не так давно перебрався остаточно, він знову заговорив про близьку смерть. Так і піде, не дочекавшись онуків. Тоді старший син Денис, його права рука, несподівано зізнався:

— Батьку, онука в тебе є. У мене є донька. Родині я про це ніколи не розповідав, бо не вважав особливо важливим. Та й сам нічого про неї не знаю.

Валерій Петрович напружився.

— Денисе, поясни, як таке могло статися?

— Усе доволі просто. Покоївку з курортного готелю ти б у родину невісткою не прийняв. І я її не кохав. Це був короткий роман біля моря, під час відрядження, куди ти мене відправив. Ти тоді лише починав залучати мене до нашої справи, і мені не хотілося плямувати ділову поїздку такими подробицями. У Ніни була одна безсумнівна перевага: дивовижна краса. Навіть форма покоївки її не псувала. На це я й купився, хоча вона була років на десять старша. Сходили до бару, потім вечір закінчився в моєму номері. Ще пару разів зустрілися — ото й увесь роман. Заради жарту я залишив цій тимчасовій пасії свою візитівку з контактами.

У Валерія Петровича загорілися очі.

— І що сталося потім? Звідки ти дізнався, що став батьком?

— Через два місяці Ніна зателефонувала. Сказала, що вагітна від мене: інших чоловіків у неї давно не було. Тут я їй вірю, батьку. Вона нехитра, я це відразу якимось чуттям зрозумів. Запитав, що збирається робити. Відповіла: народить, і обговорювати тут нічого. Просто вважала, що мені слід знати. Я тоді вчинив негарно. Не злякався, ні. Розсміявся в слухавку й звелів більше мене не турбувати. Це її проблеми. Вона ж сама мені всміхалася, заманювала, розуміла, чим усе може скінчитися.

— Але про народження доньки ти як дізнався? — перебив Валерій Петрович.

Він не міг повірити почутому. Від першого стажування Дениса в курортному місті минуло вже двадцять п’ять років.

— Ніна ще раз зателефонувала, — пояснив син. — Повідомила, що в мене народилася крихітка вагою три кілограми. Мене це не зворушило. Уже була нова подружка, а старі грішки тільки заважали б. Гроші я запропонував, Ніна відмовилася. Більшого запропонувати їй я не міг. Вона знову сказала, що мені все-таки слід знати. Більше ми не спілкувалися. Де донька, як живе, що з нею — гадки не маю. Батьку, чому ти всміхаєшся?

Денис чекав чого завгодно, тільки не цього. Валерій Петрович був щасливий. Тепер у нього з’явилася справа на решту днів: знайти онуку й подбати, щоб дівчинка більше нічого не потребувала.

Звичних нотацій син не почув. Батько сказав лише:

— Іди з-перед моїх очей. Поки я не готовий тебе бачити. Ти мене дуже розчарував. Думав, чоловіка виростив, а виявився жалюгідний слинько, нездатний відповідати за свої гріхи й непорядні вчинки.

Після цієї розмови Валерій Петрович віддалився від синів, майже перестав прилітати з Кіпру додому. Вони не пропадуть, хай живуть як знають, Бог їм суддя. Йому ж треба було розшукати нещасну дівчинку й виправити те, що зробив її батько.