Таня вирішила піти від чоловіка, але несподіваний спадок змусив свекруху будувати плани за неї

Таня тим часом навіть не підозрювала, наскільки ретельно новий знайомий устиг вивчити її минуле. Пошуки полегшило рідкісне ім’я її матері. До того ж Ніна й далі працювала в готелі, де колись зустріла Дениса. Тільки роки зробили своє: колишня робота покоївки, що вимагала спритності, стала їй важкою. Тепер вона була прибиральницею, і її, як і раніше, цінували. На Олімпі життя місця вистачає не всім; комусь доводиться прибирати за тими, хто влаштувався вище.

Непряме підтвердження спорідненості знайшлося й у документах Тетяни: ім’я по батькові вказувало на Дениса, хоча прізвище дісталося їй материнське. Сергій бачив у цьому шляхетність Ніни. Вона не ховала доньку, не заплутувала слідів, залишила її батькові ниточку, за яку він міг би потягнути, якби одного дня захотів знайти свою дитину. Адвокат простежив життя онуки Лісовського від народження до заміжжя, не нехтуючи жодним доступним слідом.

Залишалося з’ясувати те, чого не скажуть документи: про що Тетяна мріє найбільше. Заради цього Сергій збирався познайомитися з нею ближче. Утім, у нього вже була й інша, нікому не відома причина шукати її товариства. Таня сподобалася йому відразу, з перших хвилин розмови. Його зворушили її безпосередність і щось миле в ній, але про це він не збирався говорити ні самій молодій жінці, ні Валерієві Петровичу.

Валерій Петрович тим часом уперто тримався за життя і як міг відганяв хворобу. Лікарі розводили руками, навіть дозволяли собі жартувати з її відступу.

— Коли людина настільки хоче жити, медицина безсила їй завадити. От і хворобі доводиться поступатися.

Ремісія виявилася стійкою. Лісовський чекав, коли зможе прийняти онуку в себе, познайомитися з нею, і Зайцев обіцяв улаштувати цю зустріч. Тепер багато залежало від того, чи не здолає хвороба старого раніше, ніж вони все встигнуть. Проте особистого знайомства Валерій Петрович не ставив за умову: свою частку спадщини він був готовий оформити на Тетяну й без нього. Потрібна була лише відповідь адвоката — чим саме можна потішити вже дорослу онуку.

Північ Кіпру він обрав для старості не випадково. Ця думка з’явилася давно, під час поїздки з дружиною, коли вони разом відпочивали на спекотному, мальовничому острові. У готелі пропонували чимало екскурсій, але Лісовського привабила найризикованіша: до тієї частини острова, яку навіть офіційно назвати було непросто. Невизначеність лише додавала їй принадності. Політичні справи були йому до лампочки; куди більше його цікавила екзотична краса цих місць. Казали, що Туреччина зайняла цю красу своєю волею і владою. Силу й завзятість він поважав, хоч у якій подобі вони проявлялися.

Після тієї екскурсії ця частина Кіпру так припала до душі їм обом, що подружжя вирішило: старість зустрічатимуть тут. Але невдовзі дружина померла. Її відхід став ударом, до якого Валерій Петрович зовсім не був готовий. Він осиротів, перетворився на старого вовка-самітника й знову болісно перебирав своє життя, намагаючись зрозуміти, що упустив у вихованні синів.

Чому родина так і не стала для них важливою? Можливо, їм не зустрілася жінка, подібна до їхньої матері. І все ж до п’ятдесяти років залишитися без дітей — це здавалося йому жахіттям, порожнечею, прірвою. Згодом лікарі казали, що хвороба самого Лісовського пов’язана з тугою за коханою дружиною і глибоким розчаруванням у синах. А він намагався хоча б самотужки здійснити їхню спільну мрію: скінчити свої дні на далекому благодатному острові. Не вийшло вдвох — хай буде хоча б так.

Віллу він купив неподалік від абатства Белопаес. Середньовічна готична архітектура справила на нього незгладиме враження. У старі легенди Валерій Петрович особливо не вірив, зате історія абатства захоплювала його своїм багатством і барвами. Він подовгу блукав околицями, шукав розради в красі улюбленого куточка острова.

Прогулянки біля старовинної церкви незмінно приводили його всередину: хотілося ще раз побачити напрочуд добре збережені середньовічні фрески. Його долоні торкалися колон, арок, сходів, немов крізь камінь він намагався повернути собі силу й колишню міць. Белопаес став його місцем сили, хоч як дивно це могло здаватися іншим. Там відчувалося щось таємниче; часом навіть ввижалися привиди — люди в білому, які молилися про відпущення гріхів.