Життя без прикрасДо полудня в мене вже була Людмила — з двома чашками кави й текою документів.
— Ну ось, ти стаєш знаменитою.
— Саме це я й боялася від тебе почути.
Вона розсміялася, але продовжила вже серйозно:
— Запрошення надходять звідусіль: університети, лікарні, наукові конференції. Інвестори теж хочуть із тобою зустрітися.
— А я не хочу бути знаменитістю. І не зобов’язана.
Людмила поклала теку на стіл.
— Тут прохання про фінансування.
Я відкрила теку. Серед десятків заявок були листи від відомих великих установ із показними будівлями й від маленьких лікарень, що тулилися в старих корпусах. Заявки великих організацій я відсунула.
— Ось цим я хочу допомогти.
Людмила подивилася на залишений переді мною стос.
— Районним лікарням?
— Так.
— Але ж ти можеш обрати що завгодно.
— Тому й обираю їх.
Вона усміхнулася.
— Анітрохи ти не змінилася.
— Хотілося б у це вірити.
За заявками ми просиділи весь день. Лікарня на півночі області через старе обладнання мусила відправляти пацієнтів, які потребували невідкладної допомоги, у дорогу майже на дві години. В іншій один фахівець із діагностики обслуговував кілька віддалених селищ. Третя нещодавно залишилася без лікаря, а коштів на заміну не було. Я схвалила перший пакет грантів. Для мене було важливо, що ця допомога здатна змінити чиєсь життя; поліпшувати власну репутацію я не збиралася.
Увечері знову зателефонував Денис.
— Привіт, мамо. Я розумію, ти на мене злишся.
— Я не злюся.
— А мала б.
Я замовкла. Денис видихнув.
— Ми з Ольгою повелися неправильно.
Нічого настільки схожого на вибачення я від нього ще не чула. І все ж цього було замало.
— Неправильно, — погодилася я.
— Я ж не розумів, над чим ти працюєш.
— Ти й зрозуміти не намагався.
— Мені здавалося, у тебе черговий проєкт.
— Так і було.
— Який, виявляється, коштував стільки грошей.
Я ледь усміхнулася.
— Виявилося, що так.
Він нервово розсміявся, потім заговорив іншим голосом:
— Можна приїхати до тебе?
Я оглянула тиху кімнату.
— Навіщо?
— Ти ж моя мама.
Колись мені стало б тепло від цих слів. Тепер я чула в них передусім запізнення.
— Як швидко ти про це згадав.
Після паузи він сказав:
— Мамо, завтра я приїду.
На цьому ми попрощалися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.