— Тут десятки людей, — тихо сказав священник. — Водії, фермери, перевізники, дрібні торговці. Їх оббирали день у день.
Величко кивнув і подивився на затриманих так, ніби бачив перед собою не підлеглих, а брудну пляму на власному мундирі.
— Оформлювати все офіційно, — наказав він. — Вимагання, перевищення повноважень, група, покривання. Окремо підніміть усіх, хто закривав скарги.
Потім він помовчав і повернувся до Гордієнка.
— Кириле, є коротка дорога. Якщо все піде відкрито, тебе почнуть тягати на допити, до суду, до журналістів. Храму теж дістанеться. Можна прибрати їх зі служби тихо, а решту розмотати без твоєї участі.
На узбіччі ніби стало тихіше. Остап уважно дивився на колишнього командира. Для отця Кирила це не був простий вибір. Милосердя й бажання вберегти парафію від галасу тягнули в один бік. Офіцерська пам’ять і розуміння, що прихована кара не лікує гниль, — в інший.
— Ні, Романе, — сказав він після паузи. — Якщо я погоджуся на тишу заради зручності, чим буду кращий за тих, хто ховав скарги по шухлядах? Закон має діяти на світлі. Ми не в темному лісі. Сховаємо правду сьогодні — завтра хтось інший вирішить, що йому теж дозволено стояти над людьми.
Він підійшов до Савченка. Лейтенант відвів очі.
— Доводь до кінця офіційно. Я приїду, куди треба. Люди мають побачити: ряса не ставить людину вище за закон, але й закон не повинен згинатися перед ріднею в адміністрації.
Генерал важко видихнув, але в його погляді була згода. Він віддав наказ, і узбіччя перетворилося на слідчий кабінет без стін. Фотографували папку, описували речі, звіряли записи, розводили затриманих по різних машинах.
Коли Савченко зрозумів, що домовитися не вийде, його прорвало. Він кинувся до вікна конвойної машини й закричав:
— Ви ще пошкодуєте! Ви знаєте, хто мій тесть? Завтра жоден із вас тут працювати не буде! І генерала, і цього попа у відставці — усіх закопаю!
Остап підійшов і спокійно підняв скло ззовні. Крик обірвався, перетворившись на глухий стукіт у зачиненій машині.
— Найголосніше кричить той, кого вже везуть відповідати, — сухо сказав він.
— Облиш, — мовив отець Кирило. — У нього забрали те, що він сприймав за силу, — безкарність. У такі хвилини люди бувають і жалюгідними, і небезпечними.
Телефон генерала задзвонив. Величко глянув на екран і недобре всміхнувся.
— Ось і сімейний дах прокинувся.
Він увімкнув гучний зв’язок. У слухавці пролунав владний, роздратований голос:
— Романе Степановичу, що у вас там на трасі? Моїх людей затримали без підстав. Негайно відпусти їх. Це непорозуміння.
— Непорозуміння закінчилося, Степане Марковичу, — відповів генерал. — Твій зять попався на вимаганні в полковника Гордієнка. Свідки є, матеріали є, бухгалтерія в машині теж знайшлася.
У слухавці повисла пауза. Прізвище Гордієнка в певних колах знали не як службовий рядок, а як репутацію, з якою не торгувалися.
— Гордієнка? Кирила Андрійовича? — голос Дорошенка став обережнішим. — Романе, давай поговоримо спокійно. Людина літня, могла неправильно зрозуміти…
— Він зрозумів усе точно. І я теж. Раджу тобі зараз думати не про зятя, а про власні папери. Розмову закінчено.
Величко вимкнув виклик.
— Усе, Кириле. Механізм пішов. Назад його вже не провернути.
Поки співробітники працювали, отець Кирило дістав із машини сумку з їжею. На капоті з’явилися хліб, сир, яблука. Він розкладав усе мовчки, ніби маленька трапеза на краю великої біди була найприроднішою справою.
— Поїжте, — сказав він людям Остапа й співробітникам генерала. — День спекотний. Роботи ще буде багато.
Картина вийшла дивно мирною: священник годував тих, хто щойно ламав злочинну звичку дороги. Люди брали хліб мовчки, не відразу наважуючись дивитися одне одному в очі. Надто дивно було жувати поруч із машиною, з якої щойно витягли чужу жадібність, акуратно записану в чорній папці.
Остап надкусив яблуко й довго крутив його в руці.
— Кириле Андрійовичу, ви ж могли після служби лишитися в штабі, у великому місті. Чому вибрали цей храм?
Священник опустив погляд на свої долоні. Рубці давно зблідли, але не зникли.
— Я надто часто бачив, як люди йдуть у темряву з прокляттям на губах, Остапе. Одного разу зрозумів: хтось має молитися і за них. Руки офіцера можуть не тільки тримати зброю. Вони вміють класти цеглу, лагодити дах, піднімати стіни з руїн. Хоча сьогодні я знову переконався: полковника з людини не витравиш ні роками, ні ладаном.
Сонце почало хилитися. Асфальт темнів, набираючи червонуватого відблиску, ніби дорога запам’ятовувала те, що сталося на ній. Машини повільно роз’їжджалися. Савченко, притуливши лоба до скла конвойної машини, дивився на постать священника і ще не знав, що дуже скоро його ім’я почує весь район…
