За тиждень галас не вщух. Навпаки, він розійшовся ширше, як полум’я по сухій траві. Вранці отець Кирило служив літургію в невеликому храмі Святого Миколая. Стіни, які він колись піднімав майже власними руками, того дня здавалися особливо міцними. Його голос рівно плинув під склепінням — голос людини, яка колись віддавала короткі накази в рацію, а тепер промовляла молитви.
Служба вже добігала кінця, коли у дверях з’явилися люди в темних костюмах. Парафіяни насторожено розступилися. Отець Кирило не збився ні на слові. Він завершив молитву, благословив присутніх, зняв облачення і тільки тоді повернувся до гостей.
До нього підійшов молодий чоловік із папкою.
— Отче Кириле, пробачте за турботу. Ми з наглядового відомства. Треба уточнити ваші свідчення. Із самою зупинкою все ясно, але про вашу колишню службу в матеріалах майже нічого немає.
— Моя біографія не предмет справи, — ледь усміхнувся священник. — Я свідок.
— Генерал Величко вважає, що цього замало. Він передав запис із камери службової машини. Там чути погрози й видно застосування сили. Після затримання Савченко почав говорити про інших. Схоже, йдеться не про двох патрульних, а про цілу систему.
Отець Кирило запросив гостей до саду за храмом. На старому столі з’явилися трав’яний чай і сушки. Люди в костюмах спершу трималися зібрано, навіть скуто, але тиша саду, запах прогрітого листя й незворушний спокій господаря поступово знімали з них службове напруження.
— Отже, коріння глибше, — сказав Гордієнко. — Я відчув це ще на дорозі. Савченко був надто впевнений для людини, яка діє сама.
Молодий чоловік розкрив папку.
— Район фактично обклали поборами. Фермери, перевізники, дрібні торговці, навіть ті, хто перевозив людей у тяжкі моменти. Савченко був не просто виконавцем. Він збирав гроші для людей свого тестя. Самого Дорошенка вчора ввечері намагалися вивезти за кордон. Його затримали в аеропорту.
Священник мовчки кивнув. Новина його не приголомшила: Остап ще вночі коротко зателефонував і розповів про затримання. Старі зв’язки іноді приносили відомості швидше за офіційні папери.
— Що тепер потрібно від мене? — прямо спитав він. — Усе, що я бачив, уже сказав.
Представник відомства на мить завагався. Папка в його руках ніби стала важчою.
— Потрібна ваша готовність до публічності. Керівництво хоче зробити процес відкритим. Люди злі й водночас налякані. Після перших повідомлень пішли десятки заяв, але багато хто не вірить, що справу доведуть до кінця. Усі звикли, що гучні історії зникають за дверима кабінетів.
Чашка різко дзенькнула об блюдце. В очах отця Кирила знову з’явився той самий командир, який не терпів, коли правду перетворювали на зручний плакат.
— Я не знак для красивої картинки. І не герой для заголовків. Я захищав гідність, сан і закон. Із віри не треба робити рекламний щит. Моя умова одна: чесний суд. Без знижок на посади, без вистави біля храмових воріт, без торгу чужим страхом.
— Преса вже біля воріт, — тихо сказав молодий чоловік.
За огорожею й справді товпилися журналісти з камерами. Історія про священника-полковника розлетілася швидше, ніж устигли змити пил із тієї дороги. Одні переказували її як притчу, інші як скандал, треті вже шукали гучні формулювання. Усім хотілося побачити людину, яка не злякалася дорожньої мафії. Сам же Гордієнко найменше хотів ставати знаменом. Він знав, як легко гучні слова спершу звучать дзвонами, а потім перетворюються на шум, за яким зручно ховати нову неправду.
— Гаразд, — сказав він, підводячись. — Один раз. Але говоритиму не про нагороди. Про те, чому людина у формі стала для людей загрозою, а не захистом.
Він вийшов до воріт у простій чорній рясі, з хрестом на грудях. Спалахи камер ударили в очі, але він не відвів погляду. Стояв рівно, як на стройовому плацу, і ця мовчазна випростаність змусила натовп стихнути швидше за будь-який окрик.
Журналісти вигукували запитання, простягали мікрофони, ловили кожен його рух. Молодий репортер проштовхнувся ближче.
— Отче Кириле, правда, що ви той самий полковник Гордієнко, який командував спеціальною групою? Як ви оцінюєте те, що патрульні вимагали у вас гроші?
Священник обвів людей поглядом.
— Моє минуле — це моя пам’ять і мій біль, — сказав він неголосно, але кожне слово було виразним. — А те, що сталося на трасі, не випадковість. Це хвороба. Коли людина у формі бачить у громадянинові не того, кого має захищати, а гаманець на колесах, право перетворюється на торг. Я стою тут не як легенда. Я такий самий водій, як і багато хто. Просто поруч опинилися люди, які не дали мене зламати. А що робити тим, у кого таких людей немає?
Він замовк. Вітер ледь ворухнув край ряси.
— Савченко і його спільники — лише верхній шар. Усі, хто постраждав від цієї групи, мають говорити. Пишіть заяви. Генерал Величко дав слово: кожне звернення буде розглянуте. Дім очищають не гучними промовами, а правдою, яку перестають ховати…
